|
| Updated: 14-Oct-2002 | NATO Publications |
Інформація |
Загальна система політичного розвитку Союзу впродовж 1970-1980 років мала офіційну назву "Європейське політичне співробітництво" (ЄПС). Впровадження Спільної зовнішньої політики та політики безпеки згідно з Договором про Європейський Союз, що набув чинності у 1993 pоці, ознаменувало значний крок вперед. Головними цілями цієї політики відповідно до Договору є:
Процедури ухвалення Європейським Союзом рішень у галузі зовнішньої політики та політики безпеки головним чином мають міжурядовий характер. Європейська рада визначає головні напрями політики у цих галузях. За винятком певних рішень щодо виконання спільних дій, згаданих раніше у цьому розділі, решта рішень Ради міністрів приймається консенсусом. Як елемент тривалого процесу розробки ефективної Спільної зовнішньої політики та політики безпеки, ЄС запровадив процедуру призначення спеціальних посланців з особливих питань як дипломатичних представників Союзу. Таку процедуру було застосовано, зокрема, для призначення спеціальних дипломатичних представників ЄС у Боснії, в Африканському регіоні Великих Озер та на Близькому Сході. На завершення Міжурядової конференції держав ЄС 1996-1997 років глави держав та урядів уклали новий Амстердамський договір від 17 червня 1997 року. Про значення Амстердамського договору . для майбутньої Спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС, а також для відносин між цією організацією та ЗЄС йдеться далі у цьому розділі. Подальші кроки з впровадження Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (CFSP ) і Спільної європейської зовнішньої та оборонної політики (CESDP) були зроблені на наступних засіданнях Європейської ради, зокрема, в Кельні у червні 1999 року, в Гельсінкі у грудні 1999 року та у Лісабоні в березні 2000 року. Спільна зовнішня політика та політика безпеки орієнтується на комплексність і покликана охоплювати усі аспекти цих галузей. В Договорі про Європейський Союз, а також у відповідній Декларації країн - членів Західноєвропейського Союзу (ЗЄС) передбачається, що ЗЄС є невід'ємним чинником у процесі розбудови Європейського Союзу, до того ж останній може звернутися до ЗЄС з проханням розробити і втілити рішення або заходи в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки, пов'язані з обороною. З метою досягнення послідовності у діях ЄС, ЗЄС та НАТО країнам-членам Європейського Союзу було запропоновано приєднатися до ЗЄС або отримати статус спостерігачів, а іншим європейським країнам, що входять до НАТО, - стати асоційованими членами ЗЄС. Ухвалюючи ці заходи, керівництво Європейського Союзу наголосило на тому, що НАТО залишається основою колективної оборони його членів і продовжуватиме відігравати важливу роль у врегулюванні криз. Більше того, розвиток CESDP не відбуватиметься за рахунок зобов'язань країн-членів за статтею 5 Вашингтонського (Північноатлантичного) договору або статті V Брюссельського (ЗЄС) договору. У Гельсінкі, в грудні 1999 року, на додаток до нових постійних органів та вищеописаних проміжних заходів, Рада виробила спільну Головну європейську мету щодо створення військових потужностей, готових до розгортання, і домовились виробити спільні цілі спроможності в галузях управління і командування, розвідки і стратегічних перевезень, які дали б можливість ЄС виконувати повний спектр "Петерсберзьких" завдань. Ці цілі будуть досягатись завдяки добровільним і узгодженим національним та міжнародним зусиллям. Головна мета щодо розвитку європейської військової потужності потребує здатності швидко розгортати (протягом 60 днів) і утримувати принаймні рік оперативно потужні сили складом у 60 000 осіб. Через три місяці в Лісабоні Європейська рада схвально відзначила той факт, що проміжні органи, про які йшлося в Гельсінкі, вже створені і розроблений процес досягнення головної мети та визначення національних внесків у досягнення вищезазначених цілей військової спроможності. Восени 2000 1 року заплановане проведення конференції, присвяченої внескам у досягнення цих цілей. На засіданні Європейської ради міністрів в Санта Марія да Фейра, Португалія, в червні 2000 року керівники Європейського Союзу підштовхнули процес CESDP по ряду напрямів, особливо щодо домовленостей, яких має досягти Рада стосовно внесків третіх країн у врегулювання криз військовими засобами під егідою ЄС. Ці домовленості стосуються деталей консультацій та/або участі європейських країн - членів НАТО, які не є членами ЄС, та інших держав, які є кандидатами на вступ до ЄС. Рада також погодилась з тим, що Росія, Україна та інші європейські держави, які залучені до політичного діалогу з Союзом, а також інші заінтересовані країни, можуть бути запрошені до участі в операціях під проводом ЄС. Рада вітала заінтересованість Канади в цьому контексті. Більше того, Рада визначила принципи, на яких мають ґрунтуватись консультації та співпраця з НАТО. Зокрема, вона запропонувала створити 4 тимчасові робочі групи, які будуть займатись питаннями безпеки; цілей військової спроможності; деталей доступу ЄС до ресурсів і потужностей НАТО; вироблення постійних домовленостей щодо проведення консультацій ЄС - НАТО.2 Додаткову інформацію можна отримати з відділів різних інституцій ЄС, про які розповідалося вище, регіональних центрів інформації Європейського Союзу та Європейської комісії.
|
|||||||||
