Інформація

Розділ 3: Політика відкритих дверей Альянсу Середземноморський діалог Альянсу   Розвиток Середземноморського діалогу Середземноморський діалог бере свій початок з Декларації, прийнятої на Брюссельському саміті в січні 1994 року. Глави держав та урядів НАТО наголосили на позитивному розвитку мирного процесу на Близькому Сході як на такому, що "відкриває шлях до заходів, спрямованих на розвиток діалогу, порозуміння і зміцнення довіри між країнами регіону" і закликали до "усіх зусиль, що можуть сприяти посиленню регіональної стабільності". На засіданні в грудні 1994 року міністри закордонних справ країн - членів НАТО оголосили про свою готовність "встановити на основі індивідуального підходу контакти між Альянсом і середземноморськими країнами, які не є членами НАТО, з метою посилення регіональної стабільності". Тому вони дали вказівки постійній сесії Ради "продовжувати аналіз ситуації, розробити деталі запропонованого діалогу та започаткувати відповідні попередні контакти". В результаті цього у лютому 1995 року Єгипет, Ізраїль, Мавританія, Марокко та Туніс були запрошені взяти участь у діалозі з НАТО. В листопаді 1995 року таке саме запрошення було надіслано Йорданії, а в лютому 2000 року - Алжиру. Метою діалогу є внесок у безпеку і стабільність у Середземномор'ї, досягнення кращого порозуміння та виправлення хибних поглядів на НАТО серед країн Середземноморського діалогу. Він ґрунтується на визнанні того факту, що безпека Європи тісно пов'язана з безпекою і стабільністю Середземномор'я. Середземноморський вимір є одним з компонентів європейської архітектури безпеки. Діалог розвивається і ґрунтується на принципі двосторонніх відносин між кожною з країн-учасниць і НАТО. Однак він дає змогу проводити в разі необхідності й багатосторонні зустрічі. Він пропонує усім середземноморським країнам рівну основу для дискусій та спільної діяльності і доповнює інші міжнародні зусилля, до яких залучені країни Середземноморського діалогу, зокрема в рамках Барселонського процесу (1), Близькосхідного мирного процесу та ОБСЄ, але уникаючи дублювання цих зусиль і не намагаючись розділити обов'язки. Середземноморський діалог складається з політичного діалогу, об'єднаного з участю у конкретних заходах. Політичний діалог складається з регулярних двосторонніх політичних дискусій. Це надає можливість проводити широкі брифінги з питань діяльності НАТО, зокрема її програм для партнерів та інших заінтересованих сторін, її внутрішньої адаптації та загальних підходів до розбудови структур спільної безпеки. У свою чергу, країни Середземноморського діалогу мають можливість поділитися з НАТО своїми поглядами на стабільність та безпеку у середземноморському регіоні. Країнам Середземноморського діалогу пропонується взяти участь у таких специфічних галузях діяльності, як наука, інформація і планування на випадок надзвичайних ситуацій, а також надіслати своїх представників на навчання в школах НАТО з таких питань, як підтримка миру; контроль над озброєннями і верифікація; відповідальність військових за охорону навколишнього середовища; планування на випадок надзвичайних ситуацій та співпраця з НАТО в галузі європейської безпеки. Участь у таких курсах фінансується самою країною. З метою посилення гласності до цього списку було додано деякі заходи у військовій сфері. Середземноморський діалог НАТО поступово і стабільно розвивається з 1994 року. На Мадридському саміті 1997 року він отримав нового і більш динамічного напрямку через створення Групи середземноморської співпраці. Залучаючи країни - члени Альянсу до безпосередніх політичних дискусій з країнами - учасницями Діалогу вона дає змогу обмінюватись поглядами з кола питань щодо ситуації у сфері безпеки в Середземномор'ї, а також майбутнього розвитку діалогу. У листопаді 1995 року 15 країн - членів ЄС та 12 країн Середземномор'я, що не є членами цієї організації (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Кіпр, Ліван, Мальта, Марокко, Сирія, Туніс, Туреччина та Палестинська Автономія) підписали в Барселоні Декларацію, в якій викладена структура Євро-Середземноморського партнерства (відомого також як Барселонський процес). У Декларації викладені три головні цілі: 1. Партнерство в галузі політики та безпеки, спрямоване на створення спільної зони миру і стабільності. 2. Економічне і фінансове партнерство задля створення спільної зони процвітання. 3. Соціальне, культурне і гуманітарне партнерство для сприяння обмінам між громадянськими суспільствами відповідних країн. Барселонський процес передбачає створення зони повністю вільної торгівлі до 2010 року.