Header
Дата поновлення: 20-Mar-2001 Факти про НАТО

Інформація
наведена за станом на
квітень 2000 р.
 

План отримання членства в НАТО

План отримання членства в НАТО (ПОЧ), реалізацію якого розпочато у квітні 1999 року, допомагає країнам, бажаючим вступити до НАТО, зосередити всі свої зусилля на досягненні викладених в ньому пріоритетних цілей.

Тепер питання реалізації ПОЧ хвилюють не тільки Міністрів іноземних справ і Міністрів оборони. З початком міжвідомчих зустрічей на національному рівні зусилля, спрямовані на виконання завдань плану, все більш набувають характеру скоординованої системної роботи, до якої притягуються й інші державні установи і відомства.

Зобов’язання проаналізувати процес розширення НАТО в 2002 році

На Вашінгтонському саміті НАТО в 1999 році лідери Північноатлантичного альянсу пообіцяли, що Чеська Республіка, Угорщина і Польща не стануть останніми членами, які приєднались до НАТО, і заявили, що в 2002 році процес розширення НАТО буде підданий старанному аналізу.

Крім того, на Вашінгтонському саміті було проголошено про початок реалізації Плану отримання членства в НАТО. У заходах в рамках ПОЧ беруть участь дев’ять країн, які заявили про свою заінтересованість у можливому приєднанні до НАТО: Албанія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, колишня Югославська Республіка Македонія (1), Румунія, Словаччина i Словенія.

ПОЧ наочно свідчить про прихильність НАТО своєї позиції відкритих дверей. Участь у ПОЧ, однак, ще не є гарантією вступу до НАТО, а самий План не зводиться до списку вимог, які повинні виконуватись країнами, що прагнуть бути членами цієї організації.

Механізми реалізації Плану

ПОЧ передбачає підтримання постійного зворотного зв’язку між НАТО і претендентами на вступ до НАТО, консультації з конкретних питань, пов’язаних з підготовкою до майбутнього членства, а також ряд заходів, спрямованих на підвищення шансів кожного претендента. ПОЧ не замінює собою Програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Обсяг і характер участі кожного претендента ПЗМ і Процес планування і огляду сил (ППОС) визначають, виходячи з його конкретних потреб. Повномасштабна участь в ПЗМ/ППОС є важливим фактором успіху, оскільки це дозволяє претендентам підвищити ступінь оперативної сумісності з силами НАТО і підготувати структури своїх збройних сил і свої потенціали до можливого у майбутньому членстві у Північноатлантичному альянсові.

Як і ПЗМ, ПОЧ засновано на принципі самовизначення: кандидати мають право за власним розсудом вибирати елементи ПОЧ, максимально наближені до їхніх національних пріоритетів і найкраще відповідають стану справ в їхніх країнах. Всі претенденти подали Національні річні програми підготовки до майбутнього членства, які охоплюють політичні, економічні, оборонні/воєнні, ресурсні, правові аспекти і аспекти безпеки. Вони самостійно встановлюють собі мету і завдання та терміни їх виконання. Припускається, що ці програми будуть щороку поновлюватись, але претенденти мають право вносити необхідні змінення в будь-який час.

НАТО стежить за успіхами кожного претендента і періодично надає йому політичні і технічні консультації. Щороку на весінніх засіданнях Північноатлантичної ради з кожним претендентом обговорюють роботу, яку він зробив в рамках реалізації власної національної програми. Протягом року всі питання стосовно членства розглядаються на зустрічах і семінарах з участю цивільних і воєнних експертів НАТО з різних галузей. На щорічних весінніх засіданнях Міністрів іноземних справ і Міністрів оборони країн НАТО заслухуватиметься річний звідний звіт про хід реалізації заходів в рамках ПОЧ.

Комплексний характер Плану

Припускається, що претенденти доб’ються вирішення ряду важливих задач в політичній і економічній сферах. До них належать врегулювання всіх міжнародних, етнічних або зовнішніх територіальних суперечок мирними засобами; демонстрація схильності до верховенства закону і прав людини; установлення належного демократичного контролю за власними збройними силами; а також демонстрація прихильності зміцненню стабільності і добробуту шляхом економічної свободи, соціальної справедливості та екологічної відповідальності.

В оборонній і воєнній сферах претенденти повинні продемонструвати свою здатність вносити вагомий вклад у колективну оборону і нові місії союзників. Істотно важливим моментом є повномасштабна участь у ПЗМ. Використовуючи власні індивідуальні програми участі в ПЗМ, претенденти можуть зосередитися на вирішенні важливих задач, пов’язаних з членством в НАТО. Програми участі претендентів у ПЗМ містять планові завдання з конкретних напрямків, які мають безпосереднє значення для держав, прагнучих членства в НАТО.

Питання щодо ресурсів зосереджені на необхідності для кожного претендента виділяти на потреби оборони засоби, достатні для виконання союзних зобов’язань, витікаючих з майбутнього членства.

В сфері безпеки припускається, що від кожного претендента будуть одержані гарантії реалізації процедур, необхідних для захисту секретної інформації.

З правової точки зору претенденти повинні забезпечити відповідність правил і установлень, які регламентують співробітництво в рамках НАТО, до своїх національних законодавств.

Політика відкритих дверей НАТО

Політику відкритих дверей НАТО відбито в Північноатлантичному договорі: ”Сторони можуть за взаємною угодою запросити будь-яку іншу європейську державу, здатну розвивати принципи дійсного Договору і робити свій внесок в зміцнення безпеки Північноатлантичного регіону, приєднатись до дійсного Договору (….)” Стаття 10, Північноатлантичний договір, Вашінгтон, округ Колумбія, 4 квітня 1949 року.

Протягом всієї власної історії НАТО розширює ряди своїх членів. Греція і Туреччина приєднались до союзу в 1952 році, Федеративна Республіка Німеччина в 1955 році, Іспанія в 1982 році.

На початку дев’яностих років стало очевидним, що Європа може стати єдиною тільки в тому разі, якщо країнам Центральної та Східної Європи буде надано можливість приєднатися до таких інституцій, як Європейський союз та НАТО, які прямують до загальних цінностей і цілей, до свободи і демократії, економічного процвітання, політичної стабільності й безпеки.

На Брюссельському саміті 1994 року лідери країн НАТО заявили, що вони ”очікують і будуть вітати розширення НАТО, яке буде спрямоване в бік демократичних держав на схід від наших країн”. Метою цього процесу розширення є розповсюдження на інші європейські країни зони безпеки і стабільності, яку Північноатлантичний альянс допомагав створювати на території країн зі свого складу протягом всієї своєї п’ятидесятирічної історії. Цей процес не являє собою загрози аніякім країнам. Більш того, він сприятиме зміцненню стабільності і безпеки як членів Північноатлантичного альянсу, так і країн, що не належать до його складу.

Крім політичних зобов’язань, членство в НАТО накладає й певні обов’язки і зобов’язання в воєнній сфері. Процес розширення структуровано таким чином, щоб потенційні члени НАТО мали можливість ознайомитися з методами роботи Північноатлантичного альянсу і з обов’язками та зобов’язаннями, випливаючими з членства в ньому, а також відповідним чином адаптувати власні збройні сили. В рамках такого підходу, якого було сформульовано в Досліді з розширення НАТО 1995 року, в період з 1995 до 1998 рік бали проведені інтенсивні консультації з заінтересованими партнерами з питань членства в НАТО.

На Мадридському саміті НАТО 1997 року Чеська Республіка, Угорщина і Польща отримали запрошення почати переговори щодо приєднання. В той же час лідери країн Північноатлантичного альянсу підтвердили його відкритість для інших країн і дійшли висновку про необхідність продовжувати й розширювати інтенсивний діалог з заінтересованими партнерами.

В результаті офіційного приєднання Чеської Республіки, Угорщини і Польщі до Північноатлантичного альянсу, яке відбулось 12 березня 1999 року, число країн – членів НАТО зросло до дев’ятнадцяти. У Плані отримання членства в НАТО, про початок реалізації якого було оголошено на Вашінгтонському саміті НАТО 1999 року, знайшов свій відбиток досвід, накопичений в ході інтенсивного переговорного процесу, який завершився вступом до Північноатлантичного альянсу трьох нових членів.

Примітка:
  1. Туреччина визнає Республіку Македонія за її конституційною назвою.

Цей текст не є офіційно узгодженим документом НАТО і тому необов'язково представляє офіційну думку урядів країн – членів НАТО з питань політики, які тут порушувались.