Протягом десятків років Стенлі Р. Слоун належить до невеликої групи спостерігачів за НАТО, які пропонують надзвичайно цікаві аналітичні матеріали про те, звідки походить Альянс і куди він рухається. Американський історик Лоуренс Каплан назвав Слоуна «Найбільшим американським авторитетом у сфері історіографії НАТО».

Слоун пропрацював 25 років в Дослідницькій службі Конгресу як старший фахівець з міжнародної політики безпеки. Його робота на Конгрес, на Парламентську асамблею НАТО і на Групу спостерігачів НАТО в Сенаті зробила його надзвичайно досвідченим і обізнаним спостерігачем за ареною трансатлантичної безпеки. Низка книжок, численні статті і участь у величезній кількості публічних заходів по обидва боки Атлантики зробили Слоуна «сірим кардиналом» в сфері справ НАТО.

Після огляду першого видання книги Слоуна «Оборона Заходу» кілька років тому, вихід другого видання зумовив необхідність розглянути її ще раз. Причина цього стає зрозумілою, коли порівняти підзаголовки. В першому виданні написано «НАТО, Європейський союз і трансатлантична домовленість». Зовсім інше написано у другому виданні - «Трансатлантична безпека від Трумена до Трампа». Читач може здогадатись про причину такої зміни. В другому виданні Слоун пише про президентство Дональда Трампа – президентство, яке кинуло безпрецедентний виклик НАТО. Оскільки основна частина книги великою мірою ідентична першому виданню, огляд буде зосереджено в основному на новому матеріалі.

«Оборона Заходу» - це п’ята книга із серії, започаткованої в 1984 році книгою Слоуна «Майбутнє НАТО: до нової трансатлантичної домовленості». В цій книзі, як і в багатьох інших, Слоун влучно використовує опис НАТО як «трансатлантична домовленість», який був зроблений колишнім послом США при НАТО Гарлен Клівлендом. Ця домовленість полягала у обіцянці США відбудувати Західну Європу після руйнівної Другої світової війни в обмін на те, що Європа поступово організує свою власну оборону. На думку Клівленда, ця домовленість спрацювала «тому що домовлялись в рамках спільних інтересів, до яких прагнули і які були визнані». Клівленд визнавав, що питання розподілу тягаря залишатимуться непростими, навіть назвав НАТО «організованою суперечкою щодо того, хто що робитиме і скільки», але при цьому він наполягав, що «як не змінювалась би домовленість, незмінним залишається консенсус між союзниками щодо необхідності такої домовленості».

На думку Слоуна, нова трансатлантична домовленість мала б передбачати відповідальність європейців, а також продовження участі північноамериканців в сфері європейської безпеки. Така домовленість не могла з’явитись моментально, і її неможливо було б вимірювати лише простим порівнянням оборонних видатків. Це стає зрозуміло з основної частини його книги, де він пропонує серйозний опис історії НАТО. На противагу цьому, трансакційний погляд Трампа на НАТО зводив трансатлантичну домовленість до простої бізнесоборудки – і при цьому поганої, бо європейці, на його думку, «їхали зайцями» за рахунок американських платників податків. Слоун погоджується з тим, що багато членів Альянсу не витрачали на оборону стільки, скільки мали б витрачати. Проте наполягання Трампа на тому, що союзники по Альянсу мають перед США «борги з минулого», за словами Слоуна, «абсолютно не відповідало положенням Північноатлантичного договору і практиці членів Альянсу протягом 70 років».

Слоун ставить «руйнацію Трампа» в більш широкий контекст: піднесення антилібералізму і популізму в багатьох Західних країнах, глобальна фінансова криза і «шок від Брекзіту» похитнули західний оптимізм щодо привабливості його власної політичної і економічної моделі. Він чітко показує, що політичне піднесення Дональда Трампа не було окремою подією. Але саме за рахунок свого унікального особистого стилю Трамп поставив перед НАТО складну проблему.

Не жаліючи критики щодо НАТО, Трамп відмовлявся критикувати Росію і її агресію проти України. На Брюссельському саміті в травні 2017 року він уникав будь-яких прямих посилань на статтю 5 Вашингтонського договору, надзвичайно важливе положення, яке стверджує обов’язок допомагати члену Альянсу у разі нападу. За декілька тижнів по тому, в промові у Варшаві, Трамп нарешті висловив свою відданість статті 5, але шкода вже була завдана. Схоже, що США схилялись до відмови від свого лідерства у західному Альянсі.

Слоун хвалить Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, який «дотримувався чіткої стратегії постійної похвали членів Альянсу за їхні досягнення… заохочуючи їх робити більше, і хвалив Трампа за досягнення будь-якого прогресу». Елегантний стиль поводження Столтенберга з американським Президентом не лишився непоміченим. Його запросили виступити на спільному засіданні Конгресу США – вперше в історії це зробив керівник міжнародної організації. Це запрошення показало, що попри одноосібну манерність Трампа існують ще й інші Сполучені Штати, які сповідують багатосторонність.

 Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг виступає на спільному засіданні Конгресу Сполучених Штатів у Вашингтоні, округ Колумбія, в середу, 3 квітня 2019 року, ставши першим в історії лідером міжнародної організації, який це зробив. © NATO

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг виступає на спільному засіданні Конгресу Сполучених Штатів у Вашингтоні, округ Колумбія, в середу, 3 квітня 2019 року, ставши першим в історії лідером міжнародної організації, який це зробив. © NATO

Слоун саркастично зауважує, що Трамп допоміг згуртувати європейців, але «він швидше згуртував їх проти Сполучених Штатів, а не за них». Хоча Слоун визнає, що Трамп (і Брекзіт) підштовхнули ЄС до узгодження ряду кроків в напрямі співпраці в галузі безпеки, він бачить, ці кроки скоріше не в рамках логіки нової трансатлантичної домовленості, а як прояв скептицизму щодо майбутнього саме цієї домовленості. У зв'язку з глобальним падінням публічного іміджу Сполучених Штатів за президентства Дональда Трампа Слоун турбується, чи не вийшла завдана шкода поза межі виправлення. Він завершує свій аналіз часів Трампа відвертим вердиктом: «Загалом до 2020 року Дональд Трамп зробив більше для послаблення американського лідерства серед країн Заходу…ніж до його інавгурації могли передбачити навіть найзапекліші його критики».

Чим далі, тим гірше. А що зараз? Чи зможе адміністрація Байдена – яка прийшла до влади після виходу в світ книги Слоуна – відновити трансатлантичні відносини? В останній частині своєї книги, в якій Слоун перелічує численні зовнішні і внутрішні проблеми, які постають перед Заходом, стає зрозуміло, що їх розв’язання вимагає набагато більшого, ніж більш схильна до співпраці і консультацій адміністрація США. Що стосується зовнішніх проблем, Слоун називає ревізіоністську Росію, конфлікти і нестабільність на Близькому Сході і в Північній Африці, збереження вразливості Афганістану, розповсюдження зброї масового знищення, кіберзагрози, інформаційні війни і китайський виклик. Він також вказує на пандемію і екологічні проблеми, але лише побіжно.

Слоун розпочинає свій перелік внутрішніх проблем Заходу з невизначеності, що оточує майбутнє лідерство США. Він стурбований тим, що поляризована «недієздатна американська політична система» не зможе генерувати політичну послідовність, потрібну Вашингтону, якщо він хоче бути справжнім лідером. Інші внутрішні проблеми є наслідком неадекватних оборонних видатків з боку європейців, європейська економічна і політична вразливість і недостатній рівень співпраці між НАТО і Європейським союзом. Останнє особливо близько до серця Слоуна. Хоча він і відмовився від своєї попередньої ідеї «договору про трансатлантичну спільноту», який мав об’єднати країни-члени НАТО і ЄС в єдиній структурі, він розуміє, що комплексний підхід до розв'язання сучасних проблем безпеки вимагає більшої співпраці між НАТО і ЄС. Ця співпраця мала б зосередитись на «зовнішніх загрозах трансатлантичній безпеці і цінностям, замість конкурентних філософій і організаційних структур».

Загалом, порівнянно з його попередніми книгами, Слоун створює враження більшого песиміста щодо майбутнього трансатлантичних відносин в галузі безпеки. Частково це викликано шоком, завданим Президентом Трампом, який часом здавався готовим взагалі вивести США з НАТО. Проте Слоуна турбують більш широкі посилки Заходу, зокрема, те, що він не стає на захист своїх цінностей. «Можливо майбутнє Заходу», - вважає він, - «зводиться до дуже фундаментального вибору: чи мають Сполучені Штати і європейські партнери здатись перед геополітичними вимогами Росії створити буферну зону між Путінською клептократією і демократичним Заходом… чи вони мають бути рішучими в діях, а не лише на словах захищаючи ліберальні цінності, які, як вони сподівались, будуть формувати Європу після холодної війни?» Зрозуміло, як Слоун відповів би на це запитання, але він не так упевнений в тому, як деякі містечкові західні демократії відповіли б на нього.

Як і попереднє видання, ця книга чітко призначена для студентської аудиторії, на що вказують «питання для обговорення» наприкінці кожного розділу. Проте така комплексність водночас є слабкістю. Має місце значна кількість повторів, і в той час, як деякі питання обговорюються глибоко, інші лише побіжно згадуються, нібито автор не мав часу проаналізувати їх більш детально. Все одно, «Оборона Заходу» є вражаючою працею: вона пропонує інформативно насичену історію НАТО, написану зрозумілою мовою, а також деякі майже філософські міркування досвідченого спостерігача за трансатлантичною спільнотою.