Це надзвичайно вчасна книга. По закінченні холодної війни інтерес до стримування упав, але за більш нестабільного середовища безпеки він бере реванш. Проте, що таке стримування насправді?

Видане під редакцією Франса Осінги і Тіма Свейса, Стримування у ХХІ сторіччі – аналіз теорії і практики (відкритий доступ для скачування) є виданням Нідерландського щорічного огляду військових досліджень 2020 року. В 26 розділах і більше як на 500 сторінках автори розглядають концепцію стримування під кожним можливим, – а іноді і неможливим – кутом. Зважаючи на обсяг і масштаб цього тому, огляд зосереджений на тих роботах, які можуть бути найбільш важливими з точки зору НАТО.

У своєму яскравому вступі сер Лоуренс Фрідмен, старійшина серед дослідників стримування, доводить, що стримування найкраще працює, коли існують чіткі «червоні лінії», коли на кону стоять життєві інтереси і коли сили і засоби відомі. На противагу цьому, навіть якщо стримування «буде продовжувати вважатись ідеальною відповіддю на більшість зразків загроз безпеці», Фрідмен набагато менш упевнений в цьому, коли йдеться про стримування в «сірій зоні».

Це попередження не стримало редакторів, які заявляють про те, що вони закладають основу для нової хвилі досліджень стримування, налаштованої на максимальне вивчення стримування від його основи до зовнішніх лімітів – і за великим рахунком їм це вдалося. **

**Професор, д-р Франс Осінга ** (праворуч) передає екземпляр NL ARMS 2020 **Анк Бійлевельд, міністру оборони Нідерландів ** (ліворуч) від імені Нідерландської академії оборони під час презентації книги 28 січня 2021 року. Співредактор Осінги, **д-р Тім Свейс **, стоїть в центрі. © Asser Institute

Розуміння основ

У першому розділі **Майкл Мазарр ** з корпорації РЕНД пояснює основи стримування, вказуючи на необхідність розуміти точку зору опонента і не зосереджуватись лише на створенні загроз, а і робити пропозиції запевнень.

**Стен Риннінг ** з Університету південної Данії аналізує переорієнтацію НАТО після кримських подій на стримування Росії – переорієнтації, яка завдяки доволі поміркованому розгортанню сил НАТО у Східній Європі, зосереджена на стримуванні через покарання, а не недопущенні. Риннінга менше непокоять можливості НАТО щодо стримування, ніж те, що він вважає обмеженою здатністю НАТО читати «характер і наміри свого суперника». На думку Риннінга, НАТО продовжує – хибно – культивувати образ Росії скоріше як складного партнера, а не як загрозу.

Аналітик РЕНД **Карл Мюллер ** розглядає різні підходи до стримування звичайними засобами, вважаючи що воно залишається головним інструментом запобігання війні. Мюллер не погоджується з тими, хто вважає, шо ядерна зброя переважає над звичайними засобами стримування. Зрештою, оскільки загроза з боку ядерної зброї не була реалістичною, за винятком найбільш екзистенціальних обставин, інвестування в звичайні засоби стримування залишались виправданими.

Олексій Арбатов з Інституту світової економіки і міжнародних відносин у Москві стурбований «саморуйнівними тенденціями», притаманними ядерному стримуванню, такими як постійний пошук нових технологій, таких як гіперзвукові ракети, які скорочують час попередження і тому можуть зруйнувати стратегічну стабільність. Він також критикує концепцію обмеженої ядерної війни, яка спрямована на контролювання шкоди навіть після початку обміну ядерними ударами. Арбатова також непокоїть те, що нові ядерні і неядерні системи озброєнь перестануть відрізнятись, внаслідок чого протилежна сторона буде припускати найгірше, тобто, ядерний удар, і реагуватиме відповідним чином. Він також вказує на появу паралелей між американським і російським мисленням щодо збереження важливості ядерної зброї. Він закликає до нового підходу до контролю над озброєннями, в якому беруться до уваги нові технології, які мають потенціал дестабілізації.

Аналітик з МІТ **Пауль ван Хоофт ** детально розглядає «розширене стримування», зокрема, «ядерну парасольку», яку США надають своїм союзникам. Особливо цікаве його порівняння різних ядерних вимог для європейського і азійського театрів, а також його аналіз проблем зв’язаних з надійністю самої концепції розширеного стримування. Проте зосередженість на військових силах і засобах понад політичними робить його аналіз занадто тривожним, особливо в світлі його намагань запропонувати реалістичні альтернативи. Розширене ядерне стримування може в теорії виглядати сумнівним, але на практиці воно, схоже, працює доволі добре.

Йорг Нолл, Осман Боянг і **Себастьян Рітйєнс ** з Нідерландської академії оборони розглядають сприйняття трьома країнами Балтії стримування, яке пропонує посилена передова присутність НАТО.

Безкоштовно скачати тут.

Вони використовують концепцію «стратегічної культури» для того, щоб показати «чому Естонія і Латвія на перший погляд здаються задоволеними останньою стратегією НАТО, але «таємно» схиляються до стримування через недопущення, і чому Литва вважає стратегію НАТО і свою власну скоріше як стримування через недопущення».

Читач може запитати, а чи справді ця різниця має значення на практиці, адже головне питання стосується того, що стримує Росію, але автори вважають, що має: «…НАТО … потрібно більш чітко визначити свою стратегію. Різне сприйняття, і не лише в країнах, які приймають війська, вказує на розбіжності всередині НАТО. Це підриває солідарність і відданість в Альянсі». Це не висновок з результатів аналізу. Це підтвердження попередження самого автора терміну «стратегічна культура» Джека Снайдера про те, що ця концепція має розглядатись лише як «пояснення останньої інстанції».

Нова хвиля досліджень стримування?

У своїй статті, яка очевидно є центральною працею цього тому, **Тім Свейс ** з Гаазького центру стратегічних досліджень і Семюел Зілінчік з Університету ім. Масаріка, пропонують комплексний огляд перехресного стримування – тобто створення загроз в одній сфері задля стримування активності в іншій. Стверджуючи, що прийшла нова хвиля досліджень стримування, вони заявляють, що «стримування вже питання не лише страху, а і переконування опонентів в тому, що варто утриматись від певної поведінки».

Натомість, вони намагаються заново переробити концепцію стримування «так, щоб вона розохочувала, а також переконувала, замість стримування». Ця розширена концепція розохочення «передбачає більше розмаїття інструментів, як військових, так і невійськових, які можуть застосовуватись як батіг, так і як пряник; як для приваблення, так і для стримування, що повертає її до широкої літератури про дипломатію примусу, де вона і народилась».

На жаль, автори не пропонують жодних свідчень того, що якісь з цих концептуальних удосконалень реально працюють. Простий перелік численних дій або комбінацій дій – таких, як визначення і оприлюднення відповідальних, санкції і кібератаки – які держава потенційно може застосувати задля утримування супротивника від здійснення небажаних дій, не дорівнює дієвому стримуванню або розохоченню. Зовсім навпаки, у реальному світі рішучі гібридні агресори виявились доволі невразливими до заходів з розохочення, застосованих жертвою нападу. Чому? Тому що їхній підрахунок витрат і вигід не відповідає очікуванням Заходу, і тому, що багато із заходів з розохочення, перелічених авторами, майже неможливо застосувати послідовно на практиці.

Тому, для того, щоб нова хвиля досліджень стримування не стала короткочасною модою, недостатньо буде запровадити нову термінологію, таку як «стримування через заплутування», або притягнення терміну «стримування» до чогось, чим воно не є, наприклад, «переконування». Проте цей розділ потрібно прочитати всім, хто хоче розуміти майбутнє досліджень стримування.

Стримування по-російськи

У своєму розділі, присвяченому Росії, **Дмітрій Адамскій ** з Університету Герцлія зазначає, що російське розуміння стримування значно ширше за Західне. «Стримування по-російськи означає застосування погроз, інколи в супроводі обмеженого застосування сили, задля збереження статусу-кво («стримування» західною мовою), його зміни («примусу» західною мовою), формування стратегічного середовища, в якому відбувається взаємодія, для запобігання ескалації і здійснення деескалації під час фактичних бойових дій».

Адамскій доводить, що після розпаду СРСР в 1991 році Росія розробила теорію досягнення регіонального стримування ядерними засобами. За цим, з початку і до середини 2000-х років, мала місце фаза, коли російські експерти зосередились на неядерному стримуванні. Третій і нинішній етап розвитку теорії – спрямований на злиття двох попередніх етапів – асоціюється з поняттям «стратегічного стримування».

За Адамскім, це «набір взаємозв’язаних зусиль з впливу в усіх сферах відповідно до нинішнього розуміння характеру війни Росією». Це передбачає не лише «демонстрацію спроможності і готовність її застосувати… але й фактичне застосування обмеженої сили задля формування стратегічної поведінки супротивника».

Адамскій пояснює еволюцію російської школи стримування через призму «стратегічної культури» цієї країни. Таким чином, він попереджає про хибне розуміння, яке може виникнути, якщо намагатись застосувати Західні термінологічні рамки для пояснення російських концепцій. Росія бачить себе у постійній боротьбі проти своїх ворогів – і зважаючи на чуттєвість Кремля до некінетичного виклику з боку політичної підривної діяльності – Росія може вдатись до застосування сили навіть у тих випадках, які Захід не вважатиме вартими цього.

Ширші погляди

Дін Ченг з Херітедж Фаундейшн відзначає, що китайська термінологія стримування передбачає як розохочення, так і примус. Ядерні озброєння відіграють важливу роль в цій стратегії. Хоча китайський ядерний арсенал менший за американський і російський, він забезпечує більше, ніж просто мінімальне стримування. Ченг також пояснює «космічне стримування», економічні засоби стримування і «інформаційне стримування», тобто примус супротивника до припинення спротиву за допомогою демонстрації інформаційної переваги або демонструючи інформацію стримуючого/примусового характеру.

**Ейтан Шамір ** з Центру Бегіна-Садата розглядає проблему стримування войовничих недержавних дійових осіб і робить висновок, що на відміну від ядерного стримування, тут практика веде за собою теорію. Стримування войовничих недержавних дійових осіб було «як стримування злочину, і, після проб і помилок, успішна практика [така, як спрямованість на керівництво груп, чи грошові потоки, або проведення таємних операцій] розвивається і удосконалюється до того, як концептуалізується як така».

Деякі матеріали в цьому томі важко уживаються поряд з іншими. Наприклад, **Кеес ван Доорн ** з Резерву сухопутних військ Нідерландів і **Тео Брінкель ** з Лейденського університету аналізують стримування в контексті збиття малайзійського лайнера MH17 над Україною в липні 2014 року. В їхньому цікавому дослідженні цього прикладу робиться висновок, що Нідерланди, попри масовану російську кампанію з дезінформації, добре упорались із ситуацією, і голландське населення виявилося стійким до російської пропаганди.

Однак їхній висновок, що ситуація з рейсом MH17 є «важливим прикладом того, як стійке суспільство може утримати дійову особу від проведення дієвих підривних кампаній», є очевидним прикладом аналітичного перебільшення. Те, що вони не піддались доволі незграбній російській кампанії з дезінформації, не дорівнює такому ж самому успішному стримуванню наступної кампанії. Стійкість суспільства важлива, але якщо подібна трагедія станеться знову, чи буде Москва справді утримуватись від повсюдного поширення своєї брехні?

Розділи про Ізраїль, Японію, Індію і Пакистан, Іран і Сирію, а також про стримування у боротьбі проти повстанців і під час миротворчих операцій ще більше розширюють тематику. Статті про цільові санкції як засіб стримування, про кіберстримування, про штучний розум, а також ряд статей про психологічні особливості стримування завершують цей вражаючий том.

Хоча деякі занадто складні матеріали в «Стримуванні у ХХІ сторіччі» змушують згадати попередження з американської пісні у стилі кантрі - «не намагайся бути розумнішим за свій здоровий глузд» - цей том водночас є міцною основою для вивчення цієї тематики і важливим внеском в подальший розвиток досліджень стримування.