Захоплююча розповідь про багатосторонню політику

19/06/2019

У своїй чудовій книзі «Стійкий Альянс: історія НАТО і повоєнний світовий порядок» Тімоті Ендрю Сейл, викладач історії в університеті Торонто, захоплює читача розповіддю про те, як робиться трансатлантична політика.

Сейл приділяє значну увагу етапу формування Північноатлантичного альянсу наприкінці 40-х і на початку 50-х років минулого сторіччя, наголошуючи на щирому прагненні західних лідерів – багато з яких були свідками двох світових воєн – уникнути ще однієї воєнної катастрофи в Європі. Він також вказує на те, що радянська загроза розглядалась скоріше не як танкова навала на Захід, а як підрив послаблених війною західноєвропейських суспільств. На цьому тлі НАТО була не просто військовим бастіоном протидії радянському вторгненню, а засобом надання Західній Європі упевненості в собі, потрібної для протистояння московській тактиці підкорення собі однієї держави за іншою.

Альянс був заснований в часи, коли ще існували імперії. Сейл переконливо доводить, як Франція і Велика Британія намагались – але зрештою не спромоглися – «використати» НАТО для того, щоб зупинити крах своєї колоніальної політики. Наприклад, доВашингтонського договору , Основоположного договору НАТО, спочатку були включені алжирські департаменти Франції. Кількома роками пізніше Франція і Велика Британія посварились зі Сполученими Штатами через свою позицію щодо Суецької кризи. Проте Вашингтон твердо вірив у те, що доба імперій закінчилась і що Альянс не може підтримувати ідею, яка відштовхнула б від нього решту світу. Що цікаво, з десяток років по тому, коли США звернулись за підтримкою у В’єтнамі, їхні європейські союзники втратили бажання застосовувати НАТО поза межами європейських кордонів.

Сейл переконливо пояснює постійне балансування Великої Британії між статусом особливого союзника Сполучених Штатів і одночасним прагненням доступу до переваг Європейського економічного співтовариства. Він також детально описує роздратування, викликане французьким лідером Шарлем Де Голлем, який терпіти не міг НАТО, водночас вимагаючи від неї підтримки своїх колоніальних дій у Північній Африці. Де Голль також дуже наполягав на тому, щоб Альянсом керував тріумвірат у складі Франції, Великої Британії і Сполучених Штатів. Хоча, після послаблення напруження холодної війни внаслідок припинення кубинської ракетної кризи, і наклавши вето на першу заявку Великої Британії на членство у Європейському економічному співтоваристві, він, у 1966 році, вивів Францію з військової структури НАТО. Він вважав, що його країна вже не потребує захисту з боку США. Відповідно, Федеративна Республіка Німеччина почала відігравати більш упевнену роль в Альянсі. Проте Сейл також демонструє суперечливі думки деяких членів Альянсу на піднесення Західної Німеччини: побоювання, що німці можуть обрати реваншистський уряд і прагнути ядерної зброї перемежались зі страхом, що Бонн може прагнути налагодження стосунків з Москвою за рахунок єдності Альянсу.

Сейл стверджує, що Альянс, на думку його лідерів, мав не одного, а двох супротивників: безперечно, це була Москва, але це були також і західні виборці. За словами автора, найбільшим викликом для НАТО була скриня для голосування. Західних лідерів постійно непокоїло те, що населення країн-членів могло припинити підтримувати Альянс, і що електорат може підштовхнути своїх лідерів до політики, яка підірве єдність Заходу. Відверто кажучи, реально змінити баланс сил в Європі могло не радянське вторгнення, а зміна політичних уподобань.

Доповіді Гармеля ледь-ледь вдалося «забезпечити політиків з країн Альянсу новими аргументами на підтримку НАТО і потрібних членам Альянсу оборонних видатків, коли сподівання на розрядку створювали враження про те, що ці витрати зайві».

Були також побоювання про те, що зростання економічного впливу Західної Європи, символом якого стало піднесення Європейського співтовариства, може призвести до трансатлантичних торговельних суперечок, через які Конгрес США може зробити крок назад і накласти обмеження на участь Сполучених Штатів у Альянсі. Отже, час від часу складалось враження, що чим безпечніше почувала себе Європа, тим більш тьмяним ставало майбутнє НАТО. Навіть Доповідь Гармеля 1967 року, яку сьогодні часто похваляють як зразок дипломатичної майстерності, який зберіг значення Альянсу в часи зниження напруженості між Сходом і Заходом, не стала таким проривом, на який розраховували. На думку Сейла, Доповідь Гармеля лише частково змогла «забезпечити політиків з країн Альянсу новими аргументами на підтримку НАТО і потрібних членам Альянсу оборонних видатків, коли сподівання на розрядку створювали враження про те, що ці витрати непотрібні». Книга сповнена таких коротко і чітко сформульованих спостережень.

Намагання членів Альянсу протистояти зростанню радянської військової сили протягом 70-х років XX сторіччя – зокрема, розгортанню балістичних ракет середньої дальності СС-20 – спричинили одну з найсерйозніших криз в НАТО. Європейці, які завжди перебували під страхом «відокремлення» від США, вимагали реакції. Проте коли Вашингтон запропонував розгорнути в Європі нові ядерні ракети, деякі з тих членів Альянсу, які саме вимагали відповіді з боку Альянсу, раптом охололи. Під тиском зростання пацифістського руху, а також масивної пропагандистської кампанії європейські уряди розривались між необхідністю демонстрації солідарності в Альянсі і прагненням політичного компромісу вдома. Сейл показує, що ядерна зброя була водночас військовою силою і політичною слабкістю НАТО.

Опис Сейлом переговорів, які привели до появи об’єднаної Німеччини в НАТО, демонструє критично важливу роль Сполучених Штатів у здійсненні мирних змін в Європі. Як він відверто пише: «Майбутнє НАТО наприкінці холодної війни в основному було сформовано Сполученими Штатами та іншими найбільшими членами Альянсу». Він також показує, що занепокоєння західних лідерів щодо втрати громадськістю зацікавленості проявилось знову: відповідаючи на запитання про те, хто зараз є ворогом, Президент Джордж Буш відповів: «Апатія і непередбачуваність». Знову створювалось враження, що Альянс ставав жертвою свого власного успіху. Але попри це, НАТО продовжувала існувати.

Зважаючи на те, що головна увага в книзі приділена етапу формування Альянсу, адаптація НАТО після холодної війни описана набагато менш детально. Її військовим діям на Балканах і в Афганістані, а також розширенню на схід присвячено лише декілька сторінок, але і тут Сейл пропонує цікаву інформацію.

У своїй книзі Сейл постійно документує наполегливі намагання Вашингтона адаптувати НАТО задля забезпечення її життєздатності. Зокрема, для Державного департаменту Альянс був більше, ніж бастіон холодної війни: це була структура збереження стабільності в Європі і балансу сил на користь США. Перше покоління лідерів також постійно боялось того, що нове покоління не зрозуміє важливості НАТО. Проте водночас деякі прихильники Атлантичного альянсу, такі як Державний секретар США Генрі Кіссінджер, відверто використовували його для здійснення тиску на європейських членів Альянсу, коли вважалось, що вони діяли всупереч політиці Сполучених Штатів.

Сейл також вважає, що роль Генерального секретаря НАТО має свої обмеження. В Альянсі суверенних держав Сейл відводить йому роль скоріше секретаря, а не генерала, який час від часу діє за своєї власної ініціативи, але частіше виконує політичні рішення членів Альянсу.

Занепокоєння західних лідерів щодо втрати громадськістю зацікавленості проявилось знову: відповідаючи на запитання про те, хто зараз є ворогом, Президент Джордж Буш відповів: «Апатія і непередбачуваність".

Більше того, автор доводить, що хоча Верховний головнокомандувач Об’єднаними збройними силами в Європі (SACEUR) може бути високопоставленим і поважним американським офіцером, останнє слово із засадничих військових питань належить Президентові Сполучених Штатів. Водночас він також наводить переконливі приклади «використання» Вашингтоном SACEUR для просування своєї політики в НАТО або роботи з Альянсом загалом, як було на перших етапах розроблення військового плану «Лайв оук » ("Живий дуб") задля оборони Західного Берліна. Сейл представляє генерала Дуайта Ейзенхауера, першого SACEUR НАТО, а потім Президента США, потужною фігурою. Великий прихильник багатонаціональності та військової інтеграції, «Айк» ставився до НАТО як до незамінної структури трансатлантичної співпраці. На жаль, внаслідок того, що книга зосереджена на ранньому періоді існування Альянсу, читач не може ознайомитись з подібними спостереженнями щодо інших, більш сучасних персонажів.

Хоча ця книга виросла з дисертації Сейла, вона не страждає від нудних розділів, присвячених політологічним теоріям або методології дослідження. Автор також не перевантажений своїми джерелами. Працюючи над вражаючою кількістю документів, він тримає матеріал під цілковитим контролем. Справді, однією з сильних сторін книги є елегантність, з якою Сейл інтегрує сотні цікавих цитат в свій наратив не жертвуючи потоком своєї прози. Навіть переповідаючи епізоди з історії НАТО, які до нього були добре розкриті іншими - такі які, наприклад, піднесення і падіння злощасних Багатосторонніх ядерних сил в 60-ті роки XX сторіччя – Сейл примудряється надихнути в них нове життя.

Автор не влучає в ціль лише кілька разів. Наприклад, він вважає, що саміт 1986 року між СРСР і США в Рейк’явіку значною мірою відобразив зміну ставлення і Рейгана, і Горбачова до ядерної зброї. Проте він забуває принаймні про головну причину, чому Горбачов запропонував відмінити ядерну зброю: Москві було необхідно зупинити Вашингтонську «Стратегічну оборонну ініціативу» (СОІ) і вона була готова заплатити майже будь-яку ціну задля досягнення цієї мети. Справді, хоча СОІ залишалась основним викликом для СРСР (і для НАТО) протягом 80-х років XX сторіччя, вона не фігурує в книзі Сейла. В другому виданні варто усунути такі пробіли – і також варто включити алфавітний покажчик.

Для тих, хто вірить в те, що Альянс зараз переживає особливо важкі часи, «Стійкий Альянс» тверезо нагадує, що згладжування серйозних розбіжностей між членами Альянсу є способом дій НАТО з самого моменту створення. Чи то був страх європейців на початку 60-х років XX сторіччя, що США «переросли НАТО», чи, кількома роками пізніше, страхи Вашингтона, що європейці можуть піти на сепаратні оборудки з Москвою, Сейл показує, що Альянс перебував у постійному процесі пошуку компромісів. Але зрештою перемагала логічна думка про те, що краще жити з НАТО, ніж без НАТО.

Поміж сучасних книг про НАТО «Стійкий Альянс» вирізняється як одна з найкращих. Проте це не довідник НАТО. Автор торкається не організаційних структур, а політики. НАТО – велика міжнародна організація – лише тло для захоплюючої розповіді про багатосторонню політику: з одного боку, пошук найнижчого спільного знаменника серед різних національних інтересів, що не співпадають, а з іншого, формування стратегічного середовища разом. Пояснюючи, як члени Альянсу зберігали єдність незважаючи на інколи серйозні суперечки, Сейл надсилає заспокійливий сигнал: Атлантична співдружність справді існує.


Майкл Рюле очолює секцію гібридних викликів і енергетичної безпеки у Відділі нових викликів безпеці НАТО. Перед цим він був спічрайтером для шести Генеральних секретарів НАТО. Висловлені думки є його власними.

Матеріали, опубліковані в НАТО Ревю, не обов’язково представляють офіційну позицію або політику урядів країн-членів, або НАТО.

Про автора

Майкл Рюле очолює секцію гібридних викликів і енергетичної безпеки у Відділі нових викликів безпеці НАТО. Перед цим він був спічрайтером для шести Генеральних секретарів НАТО. Висловлені думки є його власними.