Договір про заборону ядерної зброї: причини для скептицизму

19/05/2017

Минулого березня ООН розпочала переговори щодо Договору про заборону ядерної зброї. Його прихильники вважають, що цей процес має привести до обов’язкової до виконання Міжнародної угоди із заборони ядерної зброї, що зрештою приведе до її цілковитої ліквідації. Хоча усі ядерні держави і їхні союзники або були проти, або утримались, Резолюція була прийнята минулого грудня Генеральною Асамблеєю ООН чіткою більшістю голосів, в тому числі голосом «за» Північної Кореї. Зважаючи на те, що наступні сесії заплановані на червень і липень, дехто вважає, що Договір про заборону ядерної зброї може бути ухвалений досить швидко. Проте члени НАТО мають рацію в своєму скептицизмі щодо цього Договору.

Адміністрація Обами наприкінці свого терміну у влади чітко зазначила, що вона очікує, що усі союзники будуть проти такої заборони. І тут не обійшлося без частки іронії, бо саме ця адміністрація розпочала своє правління з амбіційних зусиль щодо заборони ядерної зброї. Проте адміністрація Обами дуже добре знала, що заборона ядерної зброї не мала нічого спільного з її власним «Празьким порядком денним». У своїй основній промові в чеській столиці в квітні 2009 року президент Обама запропонував бачення, яке було зосереджене на поступовому зменшенні значення ядерної зброї. На противагу, заборона ядерної зброї, спрямована на негайну стигматизацію цієї зброї, фундаментально не збігається із зваженим підходом Обами.

ООН розпочала переговори про Договір про заборону ядерної зброї 27 березня 2017 року. © ООН

Процес Договору про заборону ядерної зброї не буде таким короткочасним як Празький порядок денний. Він має підтримку багатьох країн і його інституалізація в рамках ООН убереже його від забуття, навіть якщо громадський інтерес до ядерних питань залишатиметься низьким. Чому ж тоді Сполучені Штати і їхні союзники по НАТО, які неодноразово заявляли, що вони прагнуть «створити умови для світу без ядерних озброєнь » так активно виступають проти цих зусиль, які – принаймні на перший погляд – спрямовані на досягнення тієї ж самої мети? Відповідь на це запитання стає зрозумілою, якщо більш ретельно вивчити цю ідею про заборону. Є низка причин, за яких члени НАТО мають рацію в своєму скептицизмі щодо такого Договору про заборону ядерної зброї.

1. Виклик роззброєнню

Метою Заборони є делегітимізація ядерних озброєнь, але вона нічого не каже про те, як їх ліквідувати. Справді, навіть дехто з її ініціаторів відверто визнають, що вони не знають куди приведе ця ініціатива. Схоже, що їм достатньо здійснити тиск на ядерні держави (і їхніх союзників), «називаючи і соромлячи» їх, з тим, щоб вони серйозно змінили свою політику безпеки. Це, як вони сподіваються, запустить реакцію благородної динаміки роззброєння, що, своєю чергою, приведе до цілковитої ліквідації ядерної зброї. Тобто в той час як безпосередньою метою Заборони є поставити під сумнів статус-кво, її прихильники вважають, що інші елементи головоломки стануть на місце пізніше.

Це припущення доволі оптимістичне. Конвенція про хімічну зброю існує два десятки років, але хімічну зброю продовжують застосовувати, не одноразово і не одна дієва особа, останнім прикладом є Сирія. Попри загальну стигматизацію хімічних озброєнь, заборона хімічної зброї продовжує зазнавати низку проблем, пов’язаних з верифікацією і ідентифікацією. Це безперечно не привело до глобальної динаміки роззброєння. І якщо деякі режими зрештою вирішили утриматись від застосування хімічної зброї, як зробив Саддам Хусейн під час першої війни в Перській затоці (після того, як застосував її проти Ірану в Ірано-Іракській війні 1980 - 1988 років), це тому, що вони боялись не морального засудження з боку міжнародного співтовариства, а серйозних військових наслідків. Тобто заборона не обов’язково приводить до ліквідації, не кажучи вже про неприпустимість застосування.

Попри існування Конвенції про хімічну зброю протягом двох десятків років, хімічну зброю продовжують застосовувати, останнім прикладом є Сирія. На фото: Чоловік несе тіло загиблої дитини після того, як рятувальники описали як щось схоже на газову атаку на утримуваний повстанцями Ідліб, Сирія, 4 квітня 2017 року. © РЕЙТЕР

2. Виклик морального умовляння

Ані члени НАТО, ані багато інших країн навряд чи підпишуть Договір про заборону. Відповідно, оскільки договори не можуть створювати зобов’язання для третіх сторін, якщо тільки вони не висловили свою згоду з цим, Заборона не буде накладати правове зобов’язання на тих, хто не хоче бути зв’язаним цим зобов’язанням. Прихильники Заборони намагаються обійти цю дилему, стверджуючи, що суспільні норми можуть бути не менш важливими, ніж правові: підсилюючи стигматизацію ядерної зброї, Заборона допомогла б появі суспільної норми проти неї. Проте приклади, які вони часто наводять, залишаються непереконливими. Це, зокрема, стосується порівняння захисниками Договору про заборону ліквідації ядерної зброї зі скасуванням рабства. Хоча справедливо те, що є глобальна суспільна норма, а також і правові положення проти рабства, є дані , що сьогодні більше рабів (майже 30 мільйонів), ніж в будь-який інший період людської історії.

Більше того, на відміну від скасування рабства, для якого продовження існування деяких рабів становить скоріше моральний виклик, ліквідація ядерної зброї повинна бути справді повною для того, щоб бути дієвою: не можливо буде миритись зі збереженням навіть одного ядерного арсеналу . Не менш важливо те, що скасування рабства може бути підтримане як кінцева мета само собою: якщо усі люди створені рівними, рабство неприйнятне. Проте ядерна зброя має цінність в аспекті безпеки: запобігання війні через запровадження політичного стримування. Тому її заборона не може ані бути кінцевою метою само собою, ані автоматично надавати моральну перевагу: якщо унеможливлення ядерної війни зробить велику війну і, відповідно, масову загибель людей вірогіднішою, її цілком можна вважати аморальною.

3. Виклик Договору про нерозповсюдження

Одним із аргументів на користь пропозиції про Заборону ядерної зброї, що часто наводиться, є повільний процес роззброєння в рамках Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Якщо ядерні держави не бажають виконувати свої зобов’язання з ядерного роззброєння, передбачені Статтею 6 ДНЯЗ, тоді наводиться аргумент, треба шукати рішення проблеми поза межами цих рамок. Цей аргумент видається логічним, але насправді він дуже проблематичний. ДНЯЗ має свої недоліки, але він залишається майже загально прийнятими регулятивними рамками для володіння і неволодіння ядерною зброєю. Більше того, він забезпечує прозорість як у військовій, так і у цивільній ядерних сферах і виконує функцію мірила для виявлення неприйнятної поведінки. Виводячи ядерну зброю поза закон замість врегулювання її існування, Договір про заборону ядерної зброї виб’є ґрунт з-під ДНЯЗ і, таким чином, з-під тонкого балансу зобов’язань ядерних і неядерних держав, який він уособлює. Рамки ДНЯЗ продовжать існувати, але вони будуть позбавлені гнучкості, необхідної для їх інклюзивного характеру.

Отже, Заборона не просо набагато більше, ніж обхідний шлях для уникнення повільного ходу виконання Статті 6, це ледь прихована атака на всю тканину ДНЯЗ . Кулуарно, дехто з прихильників Заборони фактично визнає, що вплив на ДНЯЗ може бути негативним, але оскільки вони втратили терпець у зв'язку з ДНЯЗ, вони вважають виправданими радикальні кроки. Тому немає нічого дивного в тому, що такі країни, як Німеччина , яка зазвичай не дотримується непримиримих позицій у питаннях контролю над ядерними озброєннями, рішуче виступила проти Заборони, доводячи, що вона підриває ДНЯЗ не пропонуючи нічого кращого на його заміну.

4. Виклик оборонній політиці Заходу

Договір про заборону ядерної зброї має бути загальним, але на практиці він вплине лише на Західні демократичні країни. Припустити, що «керована демократія» (В. Путін), така як Росія, жорстко контрольований Китай або тоталітарна Північна Корея відчують необхідність підкоритись такій Забороні занадто наївно. Делегітимізація ядерної зброї можлива лише там, де є жваве громадянське суспільство; саме сподівання на те, що зміна світової громадської думки також може привести до змін у закритих суспільствах є просто зручним міфом.

Нещодавні випробування посилили міжнародне занепокоєння щодо спроможності Північної Кореї. На фото: Міжконтинентальні балістичні ракети везуть повз трибуну лідера Північної Кореї Кім Чен Ина під час військового параду на честь 105-ї річниці з дня народження батька-засновника країни Кім Ір Сена, Пхеньян, 15 квітня 2017 року. © РЕЙТЕР

Політична асиметрія між Західними і не Західними державами завжди гарантуватиме асиметричний результат: західна політика ядерного стримування буде делегітимізована; ядерна політика не Західних країн не постраждає. Тому аргументи, що з часом навіть остання група країн не зможе чинити опір нормативній силі Заборони виявляються сумнівними: як показала доволі тиха реакція громадськості на застосування хімічної зброї як режимом Ассада, так і «Ісламською державою», всі ці рухи щодо Заборони передусім спрямовані на пошук недоліків в політиці Заходу, виявлять недостатньо цікавості щодо інших. Тиск, який вони здійснюють на не Західні країни, залишиться мінімальним.

Захисники Заборони ядерної зброї з обуренням відкидають звинувачення в тому, що вони ігнорують реальні проблеми безпеки заради морального самомилування. Вони доводять, що оскільки ліквідація ядерної зброї буде тривалим процесом, буде достатньо часу для обговорення і остаточного залагодження проблем безпеки, що залишатимуться. Те, що цей аргумент просто димова завіса, стає зрозуміло, коли дискусія зосереджується на розширеному ядерному стримуванні (здатності збройних сил США, зокрема, ядерних сил, стримати напад на союзників США, таким чином заспокоюючи їх): багато прихильників Заборони хочуть покласти цьому край вже зараз. Розширене стримування і домовленості про ядерну допомогу в НАТО є негайними цілями . Справді, для багатьох прихильників Заборони ядерної зброї припинення розширеного стримування і ядерної допомоги мають набагато важливіше значення, ніж, наприклад, зростаючий ядерний арсенал Північної Кореї. Знову-таки, пресловута загальність – це лише тонка вуаль, що прикриває атаку на Західну політику. Це тим більш проблематично в зв'язку з тим, що більшість ядерних арсеналів, що викликають занепокоєння, сьогодні належать не великим державам або їхнім союзникам, а меншим країнам.

Не запрягайте коня позаду воза

Прихильники Заборони ядерної зброї часто доводять, що процес роззброєння, який обов’язково розпочнеться за делегітимізацією ядерної зброї, буде поступовим і будуть братись до уваги питання безпеки усіх країн. Але те, як вони представляють свою справу, вже свідчить про те, що їхня мета інша: натиснути насамперед на Західні країни. Критиканство щодо Західних домовленостей стримування, разом з промовистим мовчанням з приводу подій в інших місцях, вказують на ту ж саму динаміку, яка була характерна – і зрештою підірвала їх – для попередніх рухів за ядерне роззброєння.

Країни - члени НАТО неодноразово заявляли, що вони прагнуть «створити умови для світу без ядерної зброї». Зважаючи на ширший стратегічний контекст і ставлячи політику перед озброєннями, це залишається більш реалістичним підходом.

Вони усі провалились, бо запрягали коня позаду воза: замість того, щоб зосередитись на дилемах безпеки і основоположних політичних конфліктах, які ведуть до володіння ядерною зброєю і стратегії ядерного стримування, вони зосереджуються на ліквідації самої ядерної зброї. Але сподівання, що змінюючи військову складову можна викликати позитивні політичні зміни, ніколи не справдувались: наприклад, кінець холодної війни настав не тому, що стало менше озброєнь, а тому, що стало більше демократії. Щойно зник політичний антагонізм, розпочалось роззброєння, а не навпаки. Тому формула НАТО щодо створення умов для без’ядерного світу залишається більш реалістичним підходом. Зважаючи на ширший політичний контекст, вона ставить політику перед озброєннями. Таким чином вона уникає негативного мілітаризму, притаманного схемам з ліквідації ядерної зброї.


Майкл Рюле працює у Відділі нових викликів безпеці НАТО.

Матеріали, опубліковані в НАТО Ревю, не обов’язково представляють офіційну позицію або політику урядів країн-членів або НАТО.

Про автора

Майкл Рюле працює у Відділі нових викликів безпеці НАТО.