МОВА
В зв'язку з перекладом, українська версія НАТО Ревю виходить он лайн приблизно через два тижня після англійської
ПРО НАТО РЕВЮ
ПРАВИЛА ПОДАННЯ МАТЕРІАЛІВ
ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО
РЕДКОЛЕГІЯ
 RSS
НАДІШЛІТЬ ЦЮ СТАТТЮ ДРУГОВІ
ПІДПИСАТИСЬ НА НАТО РЕВЮ
  

Крок вперед...

Костянтин Еггерт був головним редактором Московського бюро Бі-Бі-Сі протягом 10 років. Він вважає, що відносини між Росією і НАТО завжди характеризуватимуться позитивними кроками вперед, які будуть стримуватися регулярними кроками назад. Однак невдовзі інші регіональні чинники можуть стати навіть більш важливими.

Під час саміту НАТО-Росія в Лісабоні минулого листопада я стояв у ложі для преси в очікуванні виходу Дмітрія Мєдвєдєва до журналістів. З'явився член російської делегації і сказав мені: «Президент сказав лідерам НАТО: « Ми готові зайти так далеко, як далеко ви готові йти»”. Здавалося, що в повітрі повіяло весною для Москви і для Альянсу.

Однак лише кількома місяцями пізніше повернулося відчуття осені.

Антинатовська риторика на піднесенні в російських ЗМІ, контрольованих державою, переговори про протиракетну оборону зайшли в глухий кут, а зараз, після того, як було оголошено про проведення Сполученими Штатами «пробних розмов» з Талібаном, навіть співпраця в Афганістані може затьмаритися. Кремль може зробити висновок про те, що після оголошеного Бараком Обамою поспішного виведення військ, кожен залишається сам за себе і має розпочати пошук своїх власних каналів комунікації з афганськими повстанцями.

Ставлення до НАТО серед представників російського політичного класу залишається неоднозначним

Із самого початку підписання Основоположного акта Росія-НАТО в Парижі в 1997 році відносини демонструють ту ж саму передбачувану схему – кожна спроба зближення зазвичай завершується кризою (промовистими прикладами є конфлікт 1999 року через Косово і війна 2008 року в Грузії), після якої настає період охолодження, а потім новий сплеск – лише для того, щоб за ним відбулася ще одна криза.

Стан відносин між Альянсом і Росією характеризується великою кількістю практичних заходів, покликаних компенсувати відсутність однієї важливої речі – політичної довіри між двома сторонами.

Як би банально це не звучало, це правда. Ніякі обсяги навчань з пошуково-рятувальних робіт, семінарів і підготовки до надзвичайних ситуацій цивільного характеру не можуть приховати той факт, що політичне і військове керівництво Росії усе ще дивиться на НАТО як на конкурента в кращому разі, і на супротивника в гіршому, в той час як лідери Альянсу стають дедалі більше індиферентними до російської чуттєвості, тому що вважають її продуктом застарілого мислення двадцятого сторіччя. Попри заяви про зворотне, у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі очевидно накопичилася значна «втомленість від Росії».

© NATO

Ставлення до НАТО серед представників російського політичного класу залишається неоднозначним: Альянс з неохотою поважають як найуспішніший військово-політичний альянс в історії. Однак, водночас, російські ЗМІ і політики хапаються за невдачі НАТО, такі як затягнута повітряна війна в Лівії чи виведення військ з Афганістану як за підтвердження занепаду її сили.

Та головна роль для НАТО залишається вдома – це універсальний символ західної бундючності, американського домінування і постійне нагадування про поразку СРСР в холодній війні. Успішне розширення НАТО додає солі на рани, нагадуючи росіянам про безславний кінець Варшавського пакту.

Розчарування росіян 20 роками незавершених реформ, болісні пошуки нової ідентичності і «комплекс жертви» знайшли свій найкращий вираз у «повазі і ненависті» до НАТО. Якби хтось на хвилинку уявив собі, що російський політичний клас визнав, що НАТО вже не є ворогом, неможливо було б уникнути неприємних запитань. Наприклад, яка справжня вага Росії в глобальних справах? Чи має вона засоби послідовної демонстрації військової сили за кордоном? Чи має Росія союзників і якими цінностями вони пов’язані?

Контакти з Тегераном (або Північною Кореєю) надають Москві можливість (нехай і обмежену) підтвердити свій статус незалежного гравця

Отже, втрата «Лісабонського моменту» не повинна нікого дивувати: із наближенням виборів до російської Думи, а потім і президентських, антинатовські почуття будуть знову роздмухуватися основними гравцями. Це безпрограшний варіант з громадськістю і він допомагає політичному класу уникати цих незручних запитань.

Теж саме стосується протиракетної оборони: залп пропозицій з Москви, відхилених Альянсом, покликаний уникнути серйозних розбіжностей щодо розуміння загрози. Це по-справжньому головний камінь спотикання, тому що він змушує партнерів назвати ворогів і друзів. Нинішній російський уряд ніколи в житті не визнає, що Іран (або Північна Корея, якщо хочете) становить загрозу.

Чому так? По-перше, Росія не відчуває гострої загрози, що походить від Ірану, чи від таких організацій як Хезболла чи Хамас. По-друге, контакти з Тегераном (або Північною Кореєю) надають Москві можливість (нехай і обмежену) показати, що її позиція не така як у Вашингтона, і таким чином підтвердити свій статус незалежного гравця. По-третє, це частина ширшої стратегії підтвердження статусу Москви у відносинах з іншими партнерами по неформальній групі БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Ці країни, дуже різні і інколи несумісні в багатьох відношеннях, відчувають себе міцно об’єднаними комплексом меншовартості стосовно до Америки і Заходу, а також палким бажанням його подолати.

Хоча такий стан речей, здається, може продовжуватися безкінечно, насправді є чинники, які в середньостроковій перспективі можуть змусити Москву робити важкий вибір щодо національної безпеки.

Першим серед них є зростаюча демографічна проблема. Населення, що швидко старіє, і аномально високий рівень смертності (особливо серед чоловіків) поступово ведуть пенсійну систему до колапсу і роблять призов на військову службу дедалі більш важким завданням. Російські збройні сили переживають болісні і дещо хаотичні реформи – з усе ще не зрозумілим результатом. Рішення російських ВМС придбати французькі вертольотоносці «Містраль», яке широко обговорювалося, є симптомом більш масштабної хвороби – хронічного дефіциту сучасних озброєнь, який військова промисловість цієї країни усе ще, або поки що, не в змозі зменшити.

Є також Китай, який має багато грошей і дедалі частіше ставиться до Росії як до молодшого партнера, виштовхує її з Центральної Азії і потужно конкурує з нею на міжнародних ринках озброєнь – часто продаючи перероблені і оновлені версії російської військової техніки. Широкомасштабна корупція підриває врядування і знищує бойовий дух армії.

Щодо зовнішньої ситуації, наявність на ваших східних кордонах найбільших у світі збройних сил – трьох мільйонів китайських солдатів і офіцерів – є не дуже зручним геополітичним сусідством. Це, своєю чергою, пов’язано з демографічними негараздами. Маючи постійний і стабільний відплив населення із Сибіру і Далекого Сходу до європейської частини країни, підтримання безпеки за Уралом починає виглядати проблематично. З можливим поверненням талібів до влади в Афганістані і реальною перспективою поширення іранського впливу в регіоні південні сусіди Росії також невдовзі можуть опинитися в огні. Її номінальні союзники, часто авторитарні центральноазіатські правителі, значною мірою ліквідували усю дієву опозицію і підготували ґрунт для переходу влади до радикальних ісламістів.

За таких обставин російським політичним лідерам невдовзі доведеться робити важкий вибір щодо безпеки. Вони можуть погодитися з тим, що Китай стане їх старшим партнером і сподіватися, що він ефективно наведе порядок в Центральній Азії. Вони можуть погодитися на більшу співпрацю з НАТО і шукати нові варіанти безпеки в трансатлантичному співтоваристві. Це буде нелегко, але Росія принаймні матиме справу з партнерами, яких добре знає. І нарешті, Росія може спробувати самостійно витримати зовнішній тиск – серйозний ризик, зважаючи на соціально-економічні і політичні негаразди, що стоять перед нею.

Це складний вибір, особливо тому, що, на жаль, для Росії його треба буде робити дуже скоро.

Поділись цим    DiggIt   MySpace   Facebook   Delicious   Permalink