МОВА
В зв'язку з перекладом, українська версія НАТО Ревю виходить он лайн приблизно через два тижня після англійської
ПРО НАТО РЕВЮ
ПРАВИЛА ПОДАННЯ МАТЕРІАЛІВ
ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО
РЕДКОЛЕГІЯ
 RSS
НАДІШЛІТЬ ЦЮ СТАТТЮ ДРУГОВІ
ПІДПИСАТИСЬ НА НАТО РЕВЮ
  

Афганці, альянси і аматори

Патрік Стівенсон оглядає книгу "Кривавий сніг" Жуля Стюарта, в якій вивчаються уроки "першої британської катастрофи в Афганістані" майже 200 років тому.

Існує стара військова аксіома:”Любителі говорять про стратегію; професіонали говорять про логістику”. Це камінь в город цивільних керівників, які, на думку військових, часто схильні зосереджуватись на стратегії за рахунок логістики і забезпечення.

Але в демократичних суспільствах вказівки Національним збройним силам обов’язково дають цивільні керівники. В результаті напружені відносини між цивільними і військовими існували завжди і час від часу повторюються. Далеке відлуння цієї дилеми можна почути в пізнавальній праці Жуля Стюарта „Кривавий сніг” – розповіді про жорстоку першу Афганську війну і знищення Британської Індської армії.

Витоки катастрофи лежали в страху, що поширення впливу Росії в Центральній Азії буде загрожувати британському Раджі. Цей страх був небезпідставний. Царські війська рушили до кордонів Афганістану. Вони надавали військову допомогу персидському шаху, який мав територіальні претензії в цьому регіоні.

Після цього, у листопаді 1838, персидське військо за підтримки російських радників вторглося в Афганістан і розпочало облогу Герата. Вважалось, що успішна облога міста приведе до переходу всього Афганістану до Росії, а наступним очікуваним кроком було появлення великого російського війська на берегах Інду. Афганський лідер Дост Мухаммед, який номінально був другом Британії, опинився між цими хижаками, і йому було важко визначити, кого підтримувати.

Тодішній генерал-губернатор Індії, граф Окленд, скористався цими ваганнями і облогою Герата для усунення Доста Мухаммеда з престолу. Він замінив його на більш покірного Амір Шаха Шуя, фактично перетворивши Афганістан у Британську маріонеткову державу.

Якщо вороги не існують, їх треба винайти; а якщо вони існують, загроза від них має бути максимізована

У жовтні 1838 року Окленд виклав свої причини війни у Маніфесті Сімла – документі, повному викривлень і відвертих фальсифікацій, спрямованих на зміцнення підтримки війни. Серед них було твердження про те, що Дост Мухаммед погодився на союз з росіянами, чого насправді він ніколи не робив.

Варто зупинитись на заяві Окленда про те, що облога персами Герата дорівнювала захопленню Афганістану Росією, і що вона, своєю чергою, зробила необхідним британське вторгнення. Аналіз Окленда перетворив віддалену і керовану проблему на безпосередню загрозу екзистенціального характеру. Таке спотворене виправдання перетворило очевидне прагнення захистити Афганістан на прагнення його завоювати.

Критиків Маніфесту Сімла – часто військових – було дуже багато. Сер Генрі Меріон Дюран, запальний, але здібний солдат, який часто сперечався зі своїми начальниками, писав, що „перебільшений страх російської потуги й інтриги ... наділили Герат вигаданою важливістю, абсолютно невідповідною... його розташуванню відносно Кандагара й Інду”.

Лорд Сейлсбері так позначив фактичну проблему: ”Ви мусите або абсолютно не вірити в існування росіян, або ви мусите вірити, що вже наступного року вони будуть у Кандагарі. Громадська думка не визнає проміжних варіантів” .

У цій заяві Сейлсбері визнав, що демократична війна вимагає абсолютних і заклятих ворогів. Якщо вони не існують, їх треба винайти; а якщо вони існують, загроза від них має бути максимізована.

Погані розвіддані, які були сприйняті як божі заповіді прихильниками війни, чиї погляди підсилювали одне одного, також відіграли важливу роль. Політикани часто не розуміли племінної вірності, яка лежала в основі політичного життя Афганістану. До того ж географія регіону грала проти британців – особливо гірська місцевість, де довгі колони солдатів перетворювались на легку мішень для снайперів.

Вважалось також, що афганське населення з радістю сприйме повернення Шаха Шуї на трон. Але в житті все було далеко не так однозначно. Після взяття Кандагара посланник сер Уїльям Макнотен запевнив Окленда в тому, що афганці „вітали британських офіцерів як визволителів”. Хоча на перший погляд це здавалось правдою, це була дуже прикра недооцінка нелюбові афганців до окупантів.

Це майже як коли прихильники війни бачать сучасну війну у вигляді величезної гри „Ризик”

За великим рахунком, було мало, якщо вони взагалі були, доказів, що Дост Мухаммед коли-небудь серйозно розглядав союз з Росією. Враховуючи труднощі, які стояли перед самими британцями, сама ідея величезної російської армії, яка легко марширує через Афганістан до Індії, була сама собою дуже сумнівною.

Це майже як коли прихильники війни бачать сучасну війну у вигляді величезної гри „Ризик”: переміщаєте свої маленькі фішки і території зафарбовуються у ваш ігровий колір, вони стають вашими. Це дуже ідеалізоване уявлення, відокремлене від таких елементарних понять, як лінії постачання або місцеві особливості. Це просто дилетантські погляди.

Брехня з’явилась у справі тоді, коли Індська армія приготувалась до переходу в Афганістан, а перси, припинивши облогу Герата, повернулись додому. Незважаючи на те, що явне виправдання війни зникло, англійці все ж таки продовжили свій похід. Вже було залучено занадто багато людей та витрачено грошей, щоб усе мирно завершити. Війна виправдовувала саму себе.

Примітно, що британці завоювали Кабул відносно легко. Проблема була не у війні, а у збереженні миру надалі.

Заворушення серед місцевих мешканців та неефективна влада дуже скоро зробили неможливим подальше нормальне існування залишків окупаційної Індської армії. Викликаний цим відступ з Кабула до Джелалабада призвів до знищення армії чисельністю у п'ять тисяч європейських та індійських солдатів.

Пан Стюарт з розумінням справи переключається між ролями стратега, тактика, історика та трунаря, врівноважуючи детальну інформацію з полів битв інформацією про політичні дискусії тих часів. Це першокласний політичний коментар: такий, що уміло маскується під історичну розповідь, водночас критикуючи за більш сучасні прорахунки.

Робота Стюарта із запізненням нагадує нам про загрозу, яка з’являється, коли цивільні аматори не прислуховуються до своїх генералів, або ж коли генерали занадто вагаються, щоб не образити своє цивільне начальство. Але схоже, що ми не налаштовані засвоювати деякі з цих уроків.

Поділись цим:     DiggIt   MySpace   Facebook   Delicious   Permalink