МОВА
В зв'язку з перекладом, українська версія НАТО Ревю виходить он лайн приблизно через два тижня після англійської
ПРО НАТО РЕВЮ
ПРАВИЛА ПОДАННЯ МАТЕРІАЛІВ
ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО
РЕДКОЛЕГІЯ
 RSS
НАДІШЛІТЬ ЦЮ СТАТТЮ ДРУГОВІ
ПІДПИСАТИСЬ НА НАТО РЕВЮ
  

Історії минулого, уроки на майбутнє

Петр Лунак розглядає останню книгу Лоуренса Каплана, в якій описані різні долі Варшавського пакту і НАТО, і чому вони різні.

Чому НАТО не відправилась на звалище історії слідом за Варшавським пактом по закінченні холодної війни?

Будь-яка відповідь має починатись з розвіювання старого міфу про те, що НАТО і її східний суперник були дзеркальним відображенням одне одного.

У 1955 році радянський керівник Микита Хрущов нав’язав Східній Європі Варшавський пакт в якості, як вважалося, реакції на включення західної Німеччини до НАТО. Але, як стало відомо з нещодавно оприлюднених архівних матеріалів, реальною мішенню новоствореного Варшавського пакту була НАТО. Москва вважала, що вона може обміняти НАТО, яка на той час вже була великомасштабною організацією безпеки, на Варшавський пакт, який залишався порожньою оболонкою до кінця 1960-х років.

Коли країни Східної Європи нарешті позбулися ленінської системи і сталінського блоку, вони також скористалися можливістю розпустити хрущовський альянс. Багато фаталістів пророчили подібну долю і НАТО, яка тепер залишилась без ворога. Смерть НАТО без скімлення була б логічною, якби ця організація була нав’язана західно-європейцям американцями, які зобов’язали б їх з цим погодитись перед обличчям радянської військової і політичної загрози. Але НАТО є зовсім іншою.

Як пише Лоуренс Каплан у своїй останній книзі ‘НАТО 1948: народження трансатлантичного альянсу’, ідея вступу в серйозний альянс з будь-якою європейською країною піддавалась у Сполучених Штатах анафемі ще з початку ХІХ сторіччя. Американське ставлення до Західної Європи, втілене в логіці плану Маршалла, полягало в тому, що Західна Європа спочатку мусить продемонструвати, що вона може говорити єдиним голосом і діяти в унісон. Америка могла допомогти, але не обов’язково брати участь в досягненні європейцями домовленостей, покликаних поставити Європу на ноги. На цьому тлі ініціатива створення трансатлантичної організації у сфері безпеки не могла походити не з Європи.

"Йосип Сталін отримав повністю протилежний очікуваному результат - Генеральний секретар НАТО Поль Анрі Спаак одного разу саркастично зауважив, що НАТО мусить поставити пам’ятник Йосипу Сталіну"

Як добре доводить Каплан, заслуга міністра закордонних справ Великої Британії Ернеста Бевіна полягала в тому, що він добре розумів делікатність цього питання для Америки і пов’язані з цим обмеження. Після провальної зустрічі міністрів закордонних справ за участю радянських представників у Берліні в грудні 1947 року, Бевін скористався своїм умінням для того, щоб участь Сполучених Штатів в організації європейської безпеки стала не тільки можливою, але й неминучою. Неоднозначний і можливо навіть непевний у своїх прагненнях, Бевін почав натякати на бажаність „західного духовного союзу”, створеного навколо Великої Британії і Франції – союзу, який би мав зв’язки у сфері безпеки зі США та Канадою.

Шанси були не дуже добрі: за певними винятками, такими як Джон Фостер Даллес, сенат, в якому домінували республіканці, був налаштований ізоляціоністськи. Держсекретар Джордж Маршалл не був у захваті. Хоча ряд офіційних представників середньої ланки Держдепартаменту були віддані ідеї трансатлантичного альянсу, два гуру інтелектуалів, Чарльз Болен і Джордж Кеннан, виступали проти неї. Вони доводили, що задоволення бажань британців призведе до зайвої мілітаризації холодної війни, в той час як виклики, кинуті Заходу, були скоріше політичними, ніж військовими. Міністр закордонних справ Франції і герой руху опору Жорж Бідо всіляко підтримав зусилля Бевіна. Але йому довелося долати звинувачення з боку лівих комуністів і правих голлістів в тому, що зосередження на радянській загрозі суперечить головному інтересу Франції – забезпеченню того, щоб Німеччина більше ніколи не становила загрози.

Для того щоб США зробили рішучий крок, знадобилися подальші події у Східній Європі і державницька рішучість президента Трумена.

Колективна воля до колективної оборони

Західноєвропейці продемонстрували волю до спільного захисту, підписавши у березні 1948 року Брюссельський договір про колективну безпеку, частково як реакцію на комуністичний переворот у Чехословаччині і самогубство чехословацького міністра закордонних справ Яна Масарика. Трумен відреагував, оголосивши про підтримку цих європейських зусиль.

Насправді, Лондон розглядав Брюссельський пакт виключно як засіб зробити можливою участь США в організації європейської безпеки. Британці замислились над наслідками, які їх очікують, якщо вони опиняться у виключно європейській структурі, без Сполучених Штатів.

На їх щастя, і на щастя інших, сенатська резолюція, підтримана головою Комітету закордонних справ Артуром Ванденбергом, і підготовлена Державним департаментом, містила рішення про підтримку участі Сполучених Штатів в організаціях колективної безпеки. Віднині увесь Держдепартамент США підтримав ідею трансатлантичного альянсу.

Усе це відбувалось тоді, коли Радянський Союз намагався шантажем змусити Захід розпочати другий раунд переговорів про майбутнє Німеччини, головним чином здійснюючи блокаду сухопутних шляхів до західного Берліна. Тепер стало відомо, що рішення Сталіна не перехоплювати літаки було прийняте всупереч рекомендаціям радянських військових. Сталін, сподіваючись що Захід не зможе надавати повітряну підтримку західному Берліну, вирішив не провокувати військового конфлікту.

"Створення НАТО змінило підхід США до захисту Європи"

Але він отримав повністю протилежний очікуваному результат: Берлін не тільки встояв, але й мілітаризувавши холодну війну, Сталін надав ще один аргумент на користь створення трансатлантичного альянсу в сфері безпеки. Другий Генеральний секретар НАТО, бельгієць Поль-Анрі Спаак, одного разу саркастично зауважив, що НАТО мусить поставити пам’ятник Йосипу Сталіну. Навіть сьогодні можна запитати: „Якби Сталін не зловживав своїми козирями у Східній Європі і Берліні, чи з’явилась би НАТО така, якою ми її знаємо? На жаль, у книзі Каплана ми не знаходимо серйозного аналізу радянської поведінки і прорахунків, які зробили свій внесок у створення такого міцного альянсу.

Після декларації Ванденберга знадобився ще рік для того, щоб виробити текст Вашингтонського договору. Каплан демонструє, що в той час як поштовх до створення офіційного трансатлантичного альянсу був зроблений європейцями, саме американцям ми завдячуємо створенням працездатної структури. Саме вони наполягали на тому, щоб до майбутнього альянсу як повноправні члени увійшли не тільки п’ять країн, що підписали Брюссельський договір (Франція, Велика Британія і Бенілюкс), а й інші (Норвегія, Ісландія, Португалія, Данія). Водночас розмивання критично важливої статті 5, яке було здійснено в останню хвилину для того, щоб зробити текст більш прийнятним для сенату, тільки ілюструє, наскільки важко Сполученим Штатам тоді було формулювали зобов’язання щодо Старого Світу.

Створення НАТО не вплинуло негайно на військовий баланс між Заходом і Сходом, що мав значну сухопутну військову перевагу. Що змінилось, так це підходи США до захисту Європи. Згода Радянського Союзу на агресію Північної Кореї проти Півдня була викликана упевненістю в тому, що Сполучені Штати не стануть брати участь в конфлікті на Корейському півострові. Але ідея, що США будуть сидіти склавши руки в Європі, підписавши у 1949 році формальний альянс, була абсолютно хибною.

Отже, повернемось до першого запитання. Чому, на відміну від країн Варшавського пакту, члени НАТО зберегли свій альянс? Відповідь: тому, що вони розглядали його не як інструмент іноземного домінування, а як Альянс, який протягом 40 років задовольняв їхні потреби і продовжує це робити й надалі.

Але було б поспішно говорити, що пишне минуле гарантує славетне майбутнє. Для того щоб зберегти Альянс відповідним, його члени серед іншого повинні покласти край балканським конфліктам, брати участь в боротьбі з тероризмом і перебрати на себе МССБ в Афганістані. Вони повинні бути готові продовжувати інвестувати у військові сили й засоби та складні операції.

Завдання нелегке. Але нелегко було і створити Альянс наприкінці 1940-х років.

Лоуренс С. Каплан: „НАТО 1948: народження трансатлантичного альянсу”, видана Роумен і Літтлфілд , Нью-Йорк, 2007.

В останній книзі Лоуренса Каплана представлені цікаві факти про те, як і навіщо була створена НАТО.

Поділись цим:     DiggIt   MySpace   Facebook   Delicious   Permalink