МОВА
В зв'язку з перекладом, українська версія НАТО Ревю виходить он лайн приблизно через два тижня після англійської
ПРО НАТО РЕВЮ
ПРАВИЛА ПОДАННЯ МАТЕРІАЛІВ
ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО
РЕДКОЛЕГІЯ
 RSS
НАДІШЛІТЬ ЦЮ СТАТТЮ ДРУГОВІ
ПІДПИСАТИСЬ НА НАТО РЕВЮ
  
 

Коли я був дуже молодий, я любив інколи писати про світ – мій світ і світ навкруги мене. Потім, отримавши доступ до нових технологій і Інтернету, я почав узнавати багато нового.

Я згадую, як почув слово „блог” на уроці англійської мови. Я знайшов першу службу блогів мовою фарсі. А мій давній приятель показав мені свій блог. Він мене дуже вразив.

У 2004 році я видавав свій власний сатиричний журнал, в якому публікувались карикатури. Але він був закритий ісламськими фундаменталістами. Я вже не міг писати під своїм справжнім ім’ям. Протягом кількох місяців я був у небезпеці і був змушений постійно змінювати місце перебування.

Але я не міг мовчати. Я знову почав вести свій блог. Протягом кількох перших тижнів я отримав величезну кількість відгуків від людей поза межами Афганістану, які читали мій блог. Він їм подобався, бо важко було знайти незалежні новини з Афганістану.

Я писав мовою фарсі і англійською, і невдовзі мої блоги стали відвідувати багато читачів. У 2005 році я отримав премію „Репортерів без кордонів” за блог вільного слова.

Я почав заохочувати молодих афганців до ведення блогів. Я заснував і згуртував Афганську асоціацію авторів блогів за адресою www.afghanpenlog.com (фарсі) і http://afghanpenlog-en.blogspot.com (англійською) з метою підтримки ведення блогів в Афганістані. Мережа афганських блоггерів називається „Афганський пенлог”.

Невдовзі я організував у Кабулі перший навчальний семінар із ведення блогів для студентів і журналістів. Його метою був розвиток афганських цифрових ЗМІ через ведення блогів. У нас немає повністю вільних ЗМІ і я вважаю, що ми можемо заповнити цю прогалину блогами. З їх допомогою ми можемо вільно висловлювати свої думки і прокладати шлях до демократії.

Я почав не тільки вести блог, але й писати в газети і журнали як в Афганістані, так і за кордоном. Я пишу про дискримінацію, нерівність і несправедливість, від яких страждаю я і мільйони людей навкруги мене. Протягом десятиріч військові ватажки перетворювали мою батьківщину на край болю і несправедливості.

Вести блог не зажди було легко. Спочатку я робив нотатки. Потім, коли давали електрику, я їх друкував. Потім я зберігав їх на диску. І нарешті, відправлявся в місто до Інтернет-кав’ярні для того, щоб завантажити мій блог.

Це забирало багато часу, але було важливо розповісти світу про те, що афганська молодь страждає від війни, і що їй потрібна допомога. Було також важливо оприлюднювати новини, не пов’язані з політичними групами чи партіями – що дуже рідко трапляється у моїй країні.

Я обожнюю вести блог – я думаю, що я „підсів” на них як наркоман. Коли я маю доступ до електрики, я можу оновлювати його тричі на день. Я подорожую Афганістаном, описую і знімаю кожен куточок моєї країни.

Часто мої читачі запитують, яка користь від ведення блогу і навіщо витрачати на це так багато часу і енергії. Я відповідаю, що хотів більше дізнатись про свою країну і показати її іншим людям і як по-різному живуть люди у різних її регіонах. Я хочу показати світу справжнє обличчя мого народу і батьківщини.

Я також хотів задокументувати це для майбутніх поколінь, щоб вони не зазнали тих страждань, що випали на мою долю. Я хочу зберегти на фотографіях красу, любов, ненависть, усмішку, гнів, цікавість і мир на обличчях моїх людей. Я хочу показати вчора і як воно відрізняється від завтра.

Я намагався привернути увагу до страждань свого народу. Наприклад, афганських жінок, які щодня страждають від побутового насильства. Я фотографував дітей, наступне покоління, які тиняються вулицями. Я бачу їх і сьогодні, вони жебрачать.

Для мене блог – це не тільки мої щоденники, але й вікно у світ. Коли я писав і публікував на своєму блозі статті про дітей та їхні права, я збирав гроші на допомогу афганським дітям. Наприклад, восени 2007 року я отримав багато дитячого взуття зі США. Я роздав його дітям, які із жахом чекали на жорстоку зиму.

Водночас я намагаюсь навчатись, і сьогодні я дуже щаслива людина. Через свої блоги я познайомився з великою кількістю чудових людей. Я часто уявляю собі, як одного дня побачу їх усіх. Я не можу описати, наскільки ведення блогу змінило моє життя. Я завжди ділюся своїм досвідом із друзями і заохочую їх до ведення блогів.

Одна із головних причин, чому я почав вести блог, бажання поділитися своїми знаннями і навчитися у моїх читачів. Вони багато чому мене навчили. В країні, яка віддала майже два десятиріччя війні, в якій не вистачає компетентних ЗМІ і яка почала все з нуля, єдине що допомагає – це самоосвіта. І я вважаю, що ведення блогу – один із найефективніших способів досягти бажаного результату.

За минулі чотири роки я багато чому навчився у своїх читачів. Але, як я написав у своєму блозі мовою фарсі: „ Чим більше я навчаюсь, тим більше я розумію, що нічого не знаю”.

Коли я був дуже молодий, я любив інколи писати про світ – мій світ і світ навкруги мене. Потім, отримавши доступ до нових технологій і Інтернету, я почав узнавати багато нового.

Я згадую, як почув слово „блог” на уроці англійської мови. Я знайшов першу службу блогів мовою фарсі. А мій давній приятель показав мені свій блог. Він мене дуже вразив.

У 2004 році я видавав свій власний сатиричний журнал, в якому публікувались карикатури. Але він був закритий ісламськими фундаменталістами. Я вже не міг писати під своїм справжнім ім’ям. Протягом кількох місяців я був у небезпеці і був змушений постійно змінювати місце перебування.

Але я не міг мовчати. Я знову почав вести свій блог. Протягом кількох перших тижнів я отримав величезну кількість відгуків від людей поза межами Афганістану, які читали мій блог. Він їм подобався, бо важко було знайти незалежні новини з Афганістану.

Я писав мовою фарсі і англійською, і невдовзі мої блоги стали відвідувати багато читачів. У 2005 році я отримав премію „Репортерів без кордонів” за блог вільного слова.

Я почав заохочувати молодих афганців до ведення блогів. Я заснував і згуртував Афганську асоціацію авторів блогів за адресою www.afghanpenlog.com (фарсі) і http://afghanpenlog-en.blogspot.com (англійською) з метою підтримки ведення блогів в Афганістані. Мережа афганських блоггерів називається „Афганський пенлог”.

Невдовзі я організував у Кабулі перший навчальний семінар із ведення блогів для студентів і журналістів. Його метою був розвиток афганських цифрових ЗМІ через ведення блогів. У нас немає повністю вільних ЗМІ і я вважаю, що ми можемо заповнити цю прогалину блогами. З їх допомогою ми можемо вільно висловлювати свої думки і прокладати шлях до демократії.

Я почав не тільки вести блог, але й писати в газети і журнали як в Афганістані, так і за кордоном. Я пишу про дискримінацію, нерівність і несправедливість, від яких страждаю я і мільйони людей навкруги мене. Протягом десятиріч військові ватажки перетворювали мою батьківщину на край болю і несправедливості.

Вести блог не зажди було легко. Спочатку я робив нотатки. Потім, коли давали електрику, я їх друкував. Потім я зберігав їх на диску. І нарешті, відправлявся в місто до Інтернет-кав’ярні для того, щоб завантажити мій блог.

Це забирало багато часу, але було важливо розповісти світу про те, що афганська молодь страждає від війни, і що їй потрібна допомога. Було також важливо оприлюднювати новини, не пов’язані з політичними групами чи партіями – що дуже рідко трапляється у моїй країні.

Я обожнюю вести блог – я думаю, що я „підсів” на них як наркоман. Коли я маю доступ до електрики, я можу оновлювати його тричі на день. Я подорожую Афганістаном, описую і знімаю кожен куточок моєї країни.

Часто мої читачі запитують, яка користь від ведення блогу і навіщо витрачати на це так багато часу і енергії. Я відповідаю, що хотів більше дізнатись про свою країну і показати її іншим людям і як по-різному живуть люди у різних її регіонах. Я хочу показати світу справжнє обличчя мого народу і батьківщини.

Я також хотів задокументувати це для майбутніх поколінь, щоб вони не зазнали тих страждань, що випали на мою долю. Я хочу зберегти на фотографіях красу, любов, ненависть, усмішку, гнів, цікавість і мир на обличчях моїх людей. Я хочу показати вчора і як воно відрізняється від завтра.

Я намагався привернути увагу до страждань свого народу. Наприклад, афганських жінок, які щодня страждають від побутового насильства. Я фотографував дітей, наступне покоління, які тиняються вулицями. Я бачу їх і сьогодні, вони жебрачать.

Для мене блог – це не тільки мої щоденники, але й вікно у світ. Коли я писав і публікував на своєму блозі статті про дітей та їхні права, я збирав гроші на допомогу афганським дітям. Наприклад, восени 2007 року я отримав багато дитячого взуття зі США. Я роздав його дітям, які із жахом чекали на жорстоку зиму.

Водночас я намагаюсь навчатись, і сьогодні я дуже щаслива людина. Через свої блоги я познайомився з великою кількістю чудових людей. Я часто уявляю собі, як одного дня побачу їх усіх. Я не можу описати, наскільки ведення блогу змінило моє життя. Я завжди ділюся своїм досвідом із друзями і заохочую їх до ведення блогів.

Одна із головних причин, чому я почав вести блог, бажання поділитися своїми знаннями і навчитися у моїх читачів. Вони багато чому мене навчили. В країні, яка віддала майже два десятиріччя війні, в якій не вистачає компетентних ЗМІ і яка почала все з нуля, єдине що допомагає – це самоосвіта. І я вважаю, що ведення блогу – один із найефективніших способів досягти бажаного результату.

За минулі чотири роки я багато чому навчився у своїх читачів. Але, як я написав у своєму блозі мовою фарсі: „ Чим більше я навчаюсь, тим більше я розумію, що нічого не знаю”.

Поділись цим:     DiggIt   MySpace   Facebook   Delicious   Permalink