Історія
Велике переселення
Офіційна церемонія відкриття нової штаб-квартири НАТО в Брюсселі 16 жовтня 1967 року. (© NATO)
Франсуа Ле Блевеннек, який 40 років тому був свідком переміщення штаб-квартири НАТО з Парижа до Брюсселя, розповідає про цю подію.
10 березня 1966 року уряд Франції надіслав чотирнадцяти країнам НАТО звернення, в якому зазначалось, що він має намір відкликати своїх офіцерів зі штабів інтегрованої військової структури НАТО, припинити виконання зобов′язань щодо підпорядкування військових сил міжнародному командуванню і звертається з проханням перемістити за межі території країни штаб-квартиру НАТО, військові підрозділи Альянсу та інші установи і бази, які не належать Франції. Проте Франція не відмовлялась від Вашингтонського договору і не вважала, що Атлантичний альянс має припинити своє існування.

Заява французького уряду як удар грому вразила систему міжнародних відносин. Після того як у 1958 році генерал де Голль повернувся до влади, він висловлював бажання реформувати організацію – зокрема, переглянути ядерну політику НАТО, інтегровану командну структуру та провідну роль США, але не ставив під сумнів важливість існування Альянсу. Договір, підписаний у 1949 році у Вашингтоні, об’єднав групу країн у протистоянні загрозі з боку Радянського Союзу. Організацію, сформовану в 1950 – 1954 роках згідно з рішенням Північноатлантичної ради, в мирний час мав очолювати американський генерал. Завдання нової організації передбачали створення інтегрованої командної структури, розробку оперативних планів для збройних сил в Європі і координацію процесів підготовки та інтеграції цих сил.

Уже в березні 1959 року генерал де Голль відмовився інтегрувати ППО Франції в систему НАТО, вивів французький середземноморський флот з-під контролю НАТО і заборонив Сполученим Штатам розташовувати американську ядерну зброю та системи запуску у Франції. У 1960 році він намагався переглянути Вашингтонський договір відповідно до статті 12, але інші країни НАТО не підтримали цю ініціативу.

Таким чином, рішення, оголошене у березні 1966 року, не було повною несподіванкою, хоча і привернуло увагу до засадничих розбіжностей у поглядах на майбутнє Альянсу між однією із провідних країн та іншими членами організації.

Влітку 1966 року атмосфера в коридорах “Дофіна” була напруженою
Саме в час цієї кризи, 15 березня 1966 року, я з’явився у штаб-квартирі в Порт-Дофін біля Булонського лісу, з повідомленням в кишені про зарахування на посаду, яку мені запропонували в Центральному реєстраційному управлінні. Мені був знайомий цей білий будинок у вигляді гігантської літери “А” (Атлантичний альянс), оскільки 14 з 16 місяців військової служби я провів тут, у складі Постійної групи. Але виникла проблема: що робити з цим молодим французом, повним ентузіазму і добрих намірів? Рішення було швидко знайдено: тимчасовий контракт на три місяці і можливість його необмеженого продовження, якщо все піде добре.

Тримаючи у руці контрольний список, я обійшов різні служби у супроводі Урсули Лоренцен, стриманої і неусміхненої молодої німкені, яка стала відомою двадцять років по тому, коли вона з’явилась на Східнонімецькому телебаченні в іншій ролі: розсекреченого шпигуна.

Влітку 1966 року атмосфера в коридорах “Дофіна” була напруженою. Французькі працівники Міжнародного секретаріату ходили, відвівши погляд, як жертви ситуації, за яку вони не могли відповідати. Їхні колеги з інших країн докладали зусиль, щоб приховати образу, яку вони відчували.

На початку червня ПАР прийняла рішення щодо переміщення військового штабу з Франції в інше місце, найвірогідніше, в якійсь з країн Бенілюксу. У вересні 14 країн – членів Комітету оборонного планування вирішили, що штаб Верховного головнокомандувача об’єднаними збройними силами НАТО в Європі (SHAPE) буде перенесено з Волюсо-Рокенкура біля Версаля (Франція) до Сьєвр-Касто поблизу Монса (Бельгія) з 1 квітня 1967 року.

На будівництво нового приміщення для штабу було відведено дуже мало часу і мало хто вірив, що це завдання можливо виконати вчасно. Проте будівничі компанії, переважно бельгійські, дивом змогли завершити будівництво у визначений термін і 31 березня 1967 року відбулась церемонія відкриття штабу.

Залишалась невирішеною проблема розміщення штаб-квартири Альянсу. Декілька місяців ходили різні чутки. Запропонували Рим, але в італійській столиці було важко знайти підходяще приміщення. Згадували Нідерланди, але й там наявні будівлі не відповідали потребам штаб-квартири. Деякий час розглядали можливість переїхати до Лондона, де колись працювала перша штаб-квартира організації, але цей варіант швидко відхилили, оскільки його не підтримали члени Альянсу.

Після довгих суперечок між країнами, що бажали залишити штаб-квартиру Альянсу в Парижі і тими, хто підтримував ідею її переміщення, 26 жовтня 1966 року було прийняте рішення розташувати штаб-квартиру в Брюсселі.

Після цього постало питання пошуку приміщення із сучасним транспортним і телекомунікаційним забезпеченням, що мало відповідати стандартам НАТО. Альянс запропонував досить велику на той час плату за башту Намюр, але результати відповідного технічного дослідження засвідчили, що в цій будівлі, яка розташована в центрі міста, бракує необхідних приміщень і що рівень безпеки цієї території не відповідає вимогам.

Часу було мало, необхідно було швидко знайти рішення проблеми. Бельгійський уряд запропонував район Хейзел, де проходила брюссельська міжнародна виставка ЕКСПО-58. Там було все необхідне: велика територія за межами центрального району міста, трамвайний і автобусний маршрути; телекомунікаційне забезпечення, що залишилось після міжнародної виставки; достатньо вільних впорядкованих приміщень і таке інше. Просто ідеальна пропозиція!

Час підганяв і вже було неможливо залишатись в Парижі аж доки збудують інше приміщення, що відповідало б усім вимогам. Бельгійський уряд запропонував вирішити проблему в два етапи: надати тимчасове приміщення, яке можна швидко підготувати, а через п’ять років – постійну штаб-квартиру, яку побудують в Хейзелі.

Усім вимогам тимчасового приміщення штаб-квартири відповідав старий брюссельський аеропорт в районі Арен. У той час розглядали можливість будівництва військового шпиталю на місці старого аеродрому, який вже не використовувався. Він був зручно розташований між аеропортом Завентем і центром міста.

Коли почали рити котлован під фундамент, виникла невелика технічна проблема: було майже неможливо демонтувати бетонні злітно-посадочні смуги, які під час Другої світової війни побудувала “Люфтваффе” для своїх бомбардувальників – з Арена вони вилітали для бомбардування об’єктів у Великій Британії. У книзі “Велике шоу”, яка після війни користувалась шаленою популярністю, П′єр Клостерман, французький ас-винищувач, що воював у складі британських ВПС, розповідає, як пізніше літаки “Люфтваффе” бомбардували власний аеродром після захоплення його союзниками. У ніч з 31 грудня 1944 року на 1 січня 1945, в розпалі Арденнського наступу, німецькі ВПС здійснили останнє бомбардування нинішнього місця розташування штаб-квартири Альянсу і знищили декілька десятків літаків союзників, які знаходились там через погані погодні умови і новорічні свята.

Будинок тимчасової штаб-квартири в Арені був зведений так само швидко, як і SHAPE, в такому ж невибагливому стилі, без жодних архітектурних надмірностей, і церемонія відкриття була призначена на 16 жовтня 1967 року.

Переїзд з Парижа до Брюсселя, на якому чимало заробили вантажно-транспортні компанії, відбувся без значних інцидентів, за винятком падіння підйомного крану, спеціально доставленого з Німеччини для монтажу турецької фрески, що зараз прикрашає вхід до штаб-квартири.

Звичайно, працівників штаб-квартири евакуювали на час проведення цієї складної операції. Вони зайняли вигідну позицію на площі Дофіна, звідки спостерігали, як зламалась стріла крана, кранівник полетів вниз головою (на щастя, він не загинув), а кран впав на площу. Нерозгадана й досі загадка: єдине фото падаючого крана було зроблене фотокореспондентом комуністичної газети “Юманіте” з даху. Ніхто не знає, як він забрався туди без дозволу і залишився непоміченим.

Однією із проблем, яка постала перед Генеральним секретарем в той час, був брак працівників Міжнародного секретаріату, бажаючих переїхати жити до Брюсселя. На його пропозицію згодою відповіли менш ніж половина персоналу секретаріату.

Багато що з обладнання, яке прибувало з Парижа вдень, зникало вночі, оскільки далеко не всі приміщення можна було замкнути
Деякі з них – переважно французи, але і громадяни інших країн також – інтегрувались у французьке суспільство і зробили інвестиції в нерухоме майно. Їхні діти навчались у французьких школах і з точки зору батьків переїзд не давав їм ніяких переваг.

Інших турбувала проблема заробітної плати, яка в Бельгії була нижча за французьку.

Інших – наприклад, велику групу секретарів і друкарок з Великої Британії, які у більшості випадків відмовились від запрошення переїхати – робота в НАТО передусім приваблювала можливістю жити в Парижі. Вони не хотіли їхати до Брюсселя і отримувати там нижчу заробітну плату, особливо з огляду на можливість знайти добре оплачувану роботу в Парижі в той період економічного росту і цілковитої зайнятості. Саме для вирішення цієї проблеми і було введено систему виплат для секретарів.

Мене особисто приваблювала екзотика Брюсселя. Для “правильного” парижанина 60-х Брюссель був десь на шляху до Північного полюса, тобто, для мене це була справжня пригода. Столиця Бельгії на той час не була таким космополітичним, багатонаціональним містом, яким вона є зараз. Порівняно з Парижем вона мала “провінційний шарм”. Однак, коли я 15 серпня 1967 року вперше приїхав до Брюсселя з колегами, маючи намір підшукати собі житло, ми відчули себе жертвами успішно проведеної кампанії з метеорологічної дезінформації – ми потрапили в тропічну спеку під яскравим південним небом.

Як і багато інших, я без вагань винайняв житло поблизу Хейзела, передбачаючи швидкий переїзд туди з Арена. Це була велика помилка! Переїзд так ніколи і не відбувся, штаб-квартира Альянсу і зараз розташована в Арені в тому самому будинку, тимчасовий вигляд якого ще погіршився після добудови панельних додаткових корпусів, які мають ще менш презентабельний вигляд, ніж стара будівля.

У жовтні 1966 року я пройшов конкурс і отримав роботу в прес-службі. Я заступив на посаду 9 жовтня 1967 року, за тиждень до офіційного відкриття штаб-квартири. В той час на території штаб-квартири ще не встигли замостити дороги. Спека тривала всього декілька днів у серпні, після чого типовий для Брюсселя нескінченний дрібний дощ перетворив всю нашу територію на болото. В приміщеннях ще не були пофарбовані стіни. Якість будівлі всім була очевидною і бригадир малярів, бородатий брюсселець, що розмовляв з акцентом і мав чудове почуття гумору, твердив, що він та його хлопці прийшли зі своєю фарбою, аби зміцнити стіни, щоб ті не впали від легкого вітерцю.

Багато що з обладнання, яке прибувало з Парижа вдень, зникало вночі, оскільки далеко не всі приміщення можна було замкнути. Для новоприбулих “стандартна операційна процедура” була дуже простою: “зроби сам!”. Тож, аби прискорити процес облаштування, я озброївся викруткою і універсальним гайковим ключем, наче покупець меблів у магазині IKEA, і за кілька днів встановив металеві стелажі, які були потрібні працівникам мого відділу.

Церемонія відкриття, що відбулась 16 жовтня 1967 року, перед новісінькою, але вже поіржавілою металевою скульптурою біля входу, була бездоганною: високі посадовці на дерев’яних трибунах, низка урочистих промов і безперервний дрібний дощ – щоб додати трошки місцевого колориту.

До кінця ранку все закінчилось. Добре чи погано, Альянс і його Північноатлантична рада влаштувались в Арені. А погані новини були не за горами: Празька весна і вторгнення в Чехословаччину 20 –21 серпня 1968 року. Але це вже зовсім інша історія.
...вгору...