Україна і НАТО: на роздоріжжі
Український БТР долає водну перешкоду під час спільних маневрів Україна – НАТО на озері Донузлав, неподалік Євпаторії. (© УКРІНФОРМ)
Україна – НАТО: Десятиріччя партнерства

У 2007 році Україна та НАТО відзначають десяту річницю підписання Хартії про Особливе партнерство, яку було підписано лідерами країн – членів Альянсу та України під час зустрічі на найвищому рівні у Мадриді в липні 1997 року. У документі визначено сфери консультацій та співпраці, а також схвалено створення Комісії Україна – НАТО, яка має спрямовувати розвиток відносин.

Відтоді відносини постійно зростали і з широкого кола питань було вироблено стабільні рамки діалогу та співпраці. Зокрема, Україна проявила себе як важливий учасник процесів євроатлантичної безпеки у рамках операцій під проводом НАТО. Важливим аспектом відносин є підтримка, яка надається Україні країнами – членами Альянсу стосовно поточних реформ, зокрема у сфері безпеки та оборони. Такі реформи є життєво важливими на шляху демократичного розвитку країни, а також для досягнення власної цілі щодо поглиблення інтеграції з євроатлантичними структурами. Прийнятий у листопаді 2002 року План дій Україна – НАТО, який формулює довгострокові цілі у ключових напрямах та забезпечує підґрунтя для поглибленого та розширеного співробітництва, є корисним інструментом у цьому процесі. Щорічні Цільові плани забезпечують підтримку впровадження цілей Плану дій.

Україна та НАТО також запроваджують процес Інтенсифікованого діалогу щодо прагнення України до членства та відповідних реформ. Цей діалог не гарантує запрошення вступити до Альянсу і не випереджає жодне майбутнє рішення, яке може бути прийняте лідерами Альянсу. Відповідне рішення ґрунтуватиметься на успіхах України у втіленні ключових цілей реформування. Втім, саме український народ та його обрані лідери повинні шляхом відвертого та конструктивного обговорення визначити майбутній шлях України до НАТО.

У рамках поточної дискусії чільний український науковець професор Григорій Перепелиця висловлює свою думку про відносини його держави з Альянсом.

Редактор
Професор Г.М. Перепелиця викладає свої погляди щодо вибору, який постає перед Україною у відносинах з Північноатлантичним альянсом.
У відносинах з НАТО Україна нині перебуває на роздоріжжі. Один із шляхів може привести країну до членства в Альянсі і дати можливість стати цивілізованою європейською державою із захищеним суверенітетом та національною безпекою. Вибір другого шляху може привести до відмови від євроатлантичних прагнень і мати малопередбачувані наслідки. Хоча після Помаранчевої революції країна зробила багатообіцяючі кроки на шляху до членства в НАТО, пізніше цей процес уповільнився через непевну політичну ситуацію, що виникла у зв’язку з парламентськими виборами у березні 2006 року та формуванням нового уряду.

Що поставлено на карту?

Членство в НАТО відповідало б стратегічним інтересам України і являло б собою цивілізаційний вибір. Воно надало б Україні вагомі гарантії збереження національної ідентичності, захисту її суверенітету та територіальної цілісності і сприяло б поглибленню демократичних перетворень. Подальший поступ на шляху до євроатлантичних стандартів був би також стимулом для розвитку української національної культури та культури національних меншин України, для розвитку її громадянського суспільства.

Іншою альтернативою є євразійський напрямок, де нас очікує спільнота країн Співдружності з авторитарними чи напівавторитарними режимами, “тіньовою” економікою, маргіналізованим і духовно спустошеним суспільством. Вибір такого шляху вітали б ті, хто вважає, що незалежність України суперечить життєвим геополітичним інтересам Росії та її намаганням повернути собі статус супердержави.

Зацікавленість України у євроатлантичній інтеграції привела країну до тісної співпраці з Альянсом. Але майбутнє приєднання до Альянсу остаточно залежатиме від здатності країни виконати критерії щодо набуття членства та від її політичної волі рухатися у цьому напрямку.

Тримаючись курсу

Вперше про свої наміри підвищити рівень інтеграції з євроатлантичними структурами Україна заявила десять років тому, у 1997 році, коли було підписано “Хартію про Особливе партнерство між НАТО та Україною”. На основі цього документа було створено Комісію Україна – НАТО і визначено галузі для співробітництва та консультацій. Чіткіших контурів співпраця, спрямована на допомогу Україні у досягненні цілей євроатлантичної інтеграції, набула у Плані дій Україна – НАТО, ухваленому у листопаді 2002 року.

Цей документ спрямовано на розширення і поглиблення відносин Україна – НАТО та надання підтримки Україні у впровадженні реформ на шляху до цілковитої інтеграції у євроатлантичні структури. У Плані дій викладено конкретні завдання у сфері політики, економіки, безпеки, оборони, а також військових, інформаційних та правових питань. На виконання цих завдань спрямовані також річні Цільові плани, в яких Україна викладає заходи, заплановані для реалізації як власними силами, так і у співпраці з Альянсом.

Членство в НАТО дало б Україні вагомі гарантії збереження державного суверенітету, національної ідентичності та територіальної цілісності і сприяло б поглибленню демократичних перетворень
План дій не веде безпосередньо до набуття членства в НАТО. Проте його успішна реалізація розглядалась сторонами як важлива передумова приєднання України до ПДЧ, що має допомогти Україні у виконанні вимог, які висуваються перед країнами-кандидатами.

Такі концептуальні підходи були переглянуті після Помаранчевої революції новим керівництвом країни на чолі з Президентом Віктором Ющенком, яке одним із основних зовнішньополітичних завдань означило набуття Україною членства в Альянсі. В результаті на засіданні КУН на рівні міністрів закордонних справ, що відбулося у квітні 2005 року у Вільнюсі, Латвія, країни Альянсу запросили Україну до Інтенсифікованого діалогу щодо набуття членства та проведення необхідних для цього реформ. Мета Діалогу полягає в роз’ясненні українським посадовцям того, які конкретні кроки має здійснювати Україна в реалізації реформ, які наближали б її до стандартів НАТО, а також у наданні Альянсу можливості аналізувати реформи України і стан її військових сил та засобів.

Водночас, у розвиток Інтенсифікованого діалогу, міністри закордонних справ країн Альянсу та України ухвалили пакет короткотермінових заходів, які дозволяли країні зробити значний поступ у впровадженні цілого комплексу реформ. Передбачені реформи стосувались таких сфер, як зміцнення демократичних інститутів; удосконалення політичного діалогу; прискорення реформування оборонного сектора та сектора безпеки; врегулювання соціально-економічних наслідків реформ; інформаційної політики.

З метою поліпшення внутрішньої координації виконання Україною заходів співпраці з НАТО 27 грудня 2005 року Президент Віктор Ющенко підписав указ, яким закріпив за заступниками керівників центральних органів виконавчої влади питання впровадження державної політики у сфері європейської і євроатлантичної інтеграції України. Президент зобов’язав Кабмін посилити взаємодію органів виконавчої влади з Верховною Радою, зокрема щодо надання інформації про співробітництво України з НАТО та роль цього співробітництва в забезпеченні національних інтересів країни.

На шляху до ПДЧ

У січні 2006 року керівники оборонних відомств Угорщини, Чехії, Польщі і Словаччини на зустрічі у Будапешті, Угорщина, повідомили про те, що їхні країни готові підтримати Україну на шляху її вступу до НАТО. Після чотиристоронньої зустрічі міністр оборони Угорщини Ференц Юхас наголосив: "Ми вважаємо важливим для себе завданням допомогти Україні на шляху її інтеграції і вступу до НАТО". Чотири країни повідомили також про свій намір створити спеціальний комітет для сприяння Україні у впровадженні військових реформ.

Місяць по тому, у лютому 2006 року, в Брюсселі, Бельгія, Президент Віктор Ющенко підтвердив, що Україна готова приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). У березні він видав указ, згідно з яким було створено Міжвідомчу комісію з підготовки України до вступу в НАТО. Цей орган має право створювати робочі групи по окремих напрямах співпраці України з НАТО на чолі з відповідними національними координаторами.

На Раду національної безпеки і оборони покладається визначення стратегічних цілей і концептуальних підходів розвитку співпраці України з НАТО і подання президентові відповідних пропозицій. Кабінет Міністрів забезпечуватиме реалізацію державної політики щодо співпраці України з НАТО, зокрема що стосується досягнення критеріїв членства.

Участь у ПДЧ дозволила б Україні краще підготуватися до вступу в НАТО завдяки наданню членами Альянсу методичної та технічної допомоги, а також практичних порад. Участь у ПДЧ не гарантує майбутнього членства в НАТО, оскільки запрошення до вступу залежить від здатності країни відповідати критеріям щодо набуття членства. Участь у ПДЧ здійснюється шляхом підготовки та виконання щорічної Національної програми, в якій висвітлюються політичні, економічні, ресурсні, правові та безпекові питання, кожне з яких містить низку вимог до країн-претендентів на членство в НАТО. До країн-претендентів висуваються такі вимоги: наявність дієвої політичної системи на засадах демократії та ринкової економіки, справедливе ставлення до представників меншин, дотримання принципу мирного розв’язання суперечок зі своїми сусідами; здатність і бажання робити внесок у колективну оборону Альянсу та нові місії, що постають перед ним; встановлення демократичного контролю над своїми збройними силами.

У березні 2006 року міністр оборони України Анатолій Гриценко висловив думку про те, що у разі успішного виконання Україною цієї роботи і за наявності консенсусу з боку країн Альянсу “рішення про прийом України до Альянсу може бути прийнято у найближчі роки. Україна отримає перехідний період для завершення підготовчої роботи, це приблизно півтора – два роки... Тому повноправне членство може бути на рубежі 2010 року, але це – прогноз. Життя може внести до нього корективи".

Безумовно, однією із серйозних перешкод на шляху приєднання України до ПДЧ є небажання значної частини суспільства рухатися у цьому напрямку. За даними соціологічних опитувань прихильники членства в НАТО становлять близько 20 відсотків, противники – 54 відсотки. Багато хто в Україні ще й досі перебуває під впливом старих стереотипів щодо НАТО. Але міністр оборони висловив упевненість у тому, що на той час, коли Україна прийматиме рішення щодо членства в НАТО, громадськість буде готова підтримати такий крок.

Зміна темпу

У березні 2006 року Україна успішно склала один із головних іспитів на членство в НАТО, провівши вільні демократичні вибори до Парламенту. Але за іронією долі результат цих виборів спричинив значне зниження темпу подальшого наближення до цієї мети.

Формуванню нового уряду передували кілька місяців політичного неспокою. Впродовж цього часу антинатовські настрої активно використовувалися у політичних цілях, що спровокувало, зокрема, демонстрації протесту проти україно-американських навчань “Сі бриз” влітку 2006 року. Сформована антикризова коаліція та прем’єр-міністр Віктор Янукович натиснули на гальма євроатлантичної інтеграції і зробили своїм пріоритетом поліпшення відносин з Росією.

Під час візиту до штаб-квартири НАТО у вересні прем’єр-міністр Віктор Янукович запевнив Альянс у тому, що Україна прагне розвивати відносини з НАТО через існуючі механізми співпраці. Але він також сказав, що Україна не готова до підписання ПДЧ, оскільки питання членства в НАТО має вирішуватися шляхом всеукраїнського референдуму. Щоправда прем’єр пообіцяв, що уряд розпочне широку кампанію інформування громадськості з питань НАТО та співробітництва між Україною і Альянсом.

Тим часом президент Ющенко продовжує курс на вступ до НАТО. Але очевидним є той факт, що з приходом до влади антикризової коаліції в Україні змінився не лише темп розвитку відносин з НАТО, а й сама риторика щодо цього питання. Політичні лідери переважно говорять лише про співпрацю з НАТО, а не про інтеграцію.

Подальший поступ на шляху до євроатлантичних стандартів був би стимулом для розвитку української національної культури та культури національних меншин України, для розвитку її громадянського суспільства
Росія, зі свого боку, попередила Україну про потенційну ціну вступу до НАТО. Так під час візиту до Києва у грудні 2006 року міністр оборони Росії Сергій Іванов, визнаючи “суверенне право України вибирати основні вектори своєї політики у галузі безпеки”, попередив, що вступ України до НАТО матиме “негативні наслідки” для її відносин з Росією.

Безумовно, політична нестабільність, що зберігається в Україні протягом останнього року та очевидний розкол між таборами Президента та прем’єр-міністра значною мірою впливають на рівень співпраці з Альянсом. Це проявилося, зокрема, у затримці розробки та прийняття Цільового плану-2007, який було ухвалено Кабінетом Міністрів та подано на підпис президенту лише на початку червня.

На роздоріжжі

Таким чином у відносинах з НАТО Україна опинилась на роздоріжжі двох шляхів. Головне питання полягає у тому, наскільки вона наблизиться до членства в НАТО. Це великою мірою залежатиме від того, наскільки владі і суспільству вдасться зберегти завоювання Помаранчевої революції і продовжити розвиток демократичних інститутів та традицій.

Наскільки базові демократичні цінності є значущими для антикризової парламентської більшості покаже час. Якщо вони для них є справді потребою, то затримка на шляху до НАТО буде визначатись тільки тим проміжком часу, що є необхідним для досягнення Україною євроатлантичних стандартів та загальнонаціонального консенсусу.

Як заявив у своєму інтерв’ю журналістам міністр оборони України Анатолій Гриценко: “Україна не втратила шанс рухатися вперед і вступити до Альянсу... Як швидко це буде зроблено, залежить від того, наскільки скоординовано діятимуть наші органи влади, це по-перше. По-друге, наскільки ми хочемо побудувати у себе державу, в якій є стандарти НАТО, і, по-третє, – наскільки сильною буде воля і щирість у підтримці курсу на вступ до НАТО серед ключових політичних гравців нашої держави”.

Щоб це сталося, громадянське суспільство вже сьогодні повинно наполегливо працювати і з урядом, і з парламентом, і з політичними силами. Необхідно також розгорнути широку кампанію інформування громадськості, щоб пояснити переваги співробітництва з НАТО та перспективного членства України в Альянсі.

Існує чимало прикладів, що ілюструють практичну користь співпраці України з НАТО. З 1994 року у країнах – членах НАТО пройшли підготовку 8,5 тис. українських офіцерів. Лише за 2006 рік підготовлено 235 офіцерів. Протягом 2001 – 2006 років НАТО профінансувала перепідготовку 3,3 тис. звільнених у запас військовослужбовців Збройних сил України, щоб сприяти їхньому працевлаштуванню у цивільному секторі. Лише у 2006 році пройшли перепідготовку близько 800 звільнених у запас військовослужбовців, з них 440 уже знайшли нову роботу. З 2006 року відкрились нові фахові курси для соціальної адаптації колишніх військових у Кіровограді, Мелітополі, Чернігові та Львові. Крім того, курси іноземних мов працюють в Одесі, Києві і Сімферополі.

Ще одним переконливим прикладом є допомога, яку окремі члени Альянсу надають Україні в рамках проектів Цільового фонду програми „Партнерство заради миру” (ПЗМ), спрямованих на ліквідацію величезних арсеналів надлишкових та застарілих боєприпасів і зброї, що становлять неабияку загрозу для населення країни. Результатом першого такого проекту, започаткованого в Донецьку у 2002 році, коли Віктор Янукович працював там головою обласної адміністрації, стала безпечна утилізація 400 тис. протипіхотних мін. Другий – найбільший у світі проект демілітаризації такого роду – передбачає знищення 133 тис. тонн звичайних боєприпасів, 1,5 мільйона одиниць стрілецької зброї і легких озброєнь та 1 тис. переносних зенітно-ракетних комплексів. Проект розраховано на 12 років, а його орієнтовна загальна вартість становить 25 мільйонів євро.

Інформування громадськості України про такого роду ініціативи сприяло б подоланню стереотипів щодо НАТО, які сформувалися за часів холодної війни, але й досі превалюють в українському суспільстві. Така інформація може стимулювати людей дізнатися більше про те, що насправді являє собою сучасний Альянс.

Протягом певного часу Україна, вірогідно, залишатиметься на роздоріжжі. Оскільки парламентські вибори призначено на вересень, навряд чи варто очікувати прояснення позицій щодо подальшого руху. Тим часом питання НАТО залишається в Україні вкрай заполітизованим.

Проте я маю надію, що слова Генерального секретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера втіляться у життя. У лютому 2007 року, виступаючи на Мюнхенській конференції з питань безпеки, він висловив сподівання, що до саміту НАТО 2009 року Сербія, Україна та Грузія наблизяться до Альянсу: "Український народ має сам прийняти рішення, але я думаю, що у 2009 році ми станемо свідками зміцнення відносин з Україною”.
...вгору...