Go to Nato homepage
вихід на головну сторінку НАТО Ревю
      Поточний випуск: Весна 2002 попереднє видання  |  мова
Go to Nato homepage
 Зміст
 Передмова
 Дебати
 Книжковий
 огляд
 Інтерв'ю
 Нариси
 Погляд
 фахівця
 Військові
 питання
 Мапа
 Автори
 Контакти
 Наступний
 випуск
вихід на головну сторінку НАТО Ревю версія для друку контакт з редактором/підписка Print friendly version


Переслати статтю














































Погляд фахівця
Відповідь на кризу

Стенлі Р. Слоун розглядає кризу довіри та можливостей, з якими НАТО зіткнулося внаслідок подій 11 вересня.

За часів холодної війни НАТО пережило декілька криз. У 1966 р. Франція вийшла з інтегрованої військової структури Альянсу. У 1979 р. союзники не могли дійти згоди щодо реакції на радянське вторгнення в Афганістан. На початку 80-х років розгортання ядерних ракет середньої дальності посилило трансатлантичне напруження. Сьогодні Альянс зіткнувся з першою кризою по закінченні холодної війни - кризою, яку 11 вересня викликали терористичні напади на Сполучені Штати Америки.


Відповідь на події 11 вересня: боротьба проти тероризму
швидше за все залишатиметься найголовнішим
завданням протягом багатьох років.
(© NATO)

Попередні події були головним чином пов'язані з кризою довіри в Альянсі. Поточна криза - це криза довіри і здатності. Сполучені Штати не мали достатньої довіри до Альянсу щоб надати йому провідну роль у реагуванні на терористичні напади, попри те, що союзники вирішили негайно задіяти Статтю 5 - положення про колективну оборону - Вашингтонського договору. Європейські члени Альянсу, попри участь Великої Британії в операції в Афганістані та пропозиції допомоги зроблені багатьма іншими союзниками, не були здатні зробити значного внеску у високотехнологічну кампанію з бомбардування з великих висот, до якої вдалися США задля допомоги у розгромі режиму Талібан в Афганістані.

Те як Альянс переживе відчуття незначущості, яке зросло після нападів терористів 11 вересня, залежатиме від відповіді на два запитання. Перше - чи мають США бажання і здатність очолити Альянс на шляху подальшої адаптації місії НАТО з тим, щоб зробити її більш придатною для боротьби з тероризмом. Друге - чи європейські члени Альянсу розуміють потребу в такій адаптації і необхідність виділення ресурсів заради поліпшення своєї здатності брати участь у майбутніх операціях проти терористів.

Хоча звернення НАТО до Статті 5 було сприйняте Вашингтоном з вдячністю, США вирішили самостійно проводити військові операції і не звертатись до інтегрованої командної структури НАТО. Якби США вирішили звернутись за допомогою до інтегрованої командної структури НАТО, таке звернення поставило б багатьох членів Альянсу перед серйозними політичними дилемами. Обговорення питання оперативної зони НАТО було відкладене після дебатів, що привели до прийняття у 1999 р. Стратегічної концепції НАТО - документа, в якому визначається стратегія Альянсу з розв'язання проблем безпеки - і не спостерігається ніякого бажання знову піднімати це питання в розпалі цієї кризи. Більше того, Сполучені Штати, очевидно, бажають тримати будь-яку військову операцію під щільним контролем.

Підтримка з боку НАТО

Однак НАТО отримало прохання надати ряд послуг на допомогу війні проти тероризму. 4 жовтня члени Альянсу погодились посилити обмін розвідданими на двосторонній основі та в межах НАТО, надавати допомогу тим союзникам, яким через участь у антитерористичній кампанії загрожують терористи, надати дозвіл на необмежений проліт над своєю територією літакам США та інших членів Альянсу, які беруть участь у операціях проти терористів та надати аеропорти й морські порти в розпорядження операцій на підтримку боротьби з тероризмом. На додаток, Північноатлантична рада дала згоду на розгортання елементів Постійних військово-морських сил Альянсу у східному Середземномор'ї задля забезпечення присутності НАТО та демонстрації рішучості. 8 жовтня НАТО оголосило, що літаки АВАКС Альянсу будуть розташовані у США задля надання допомоги у патрулюванні повітряного простору країни. Цей крок дав змогу США вивільнити свої ресурси для застосування їх у повітряній війні проти сил талібів в Афганістані. Вперше ресурси НАТО застосовані для безпосереднього захисту континентальної частини США.

Реакція НАТО була тепло і з вдячністю зустрінута офіційними представниками США. Через два місяці після нападів посол США у НАТО Ніколас Бернс зауважив у газеті "Інтернешнл Геральд Трибюн" що НАТО потужно відреагувало на виклик терористів і що ця реакція продемонструвала значення Альянсу, яке не зменшилося. Він зробив такий висновок: "За умов боротьби з тероризмом, що триває, важко уявити майбутнє без Альянсу, що є наріжним каменем у системі захисту нашої цивілізації".

Напад терористів та відповідні військові дії у відповідь всіляко продемонстрували мудрість адаптації Альянсу, що відбувається з початку 1990-х років. НАТО ніколи не забувало про критично важливу Статтю 5, і почало підготовку до нових викликів безпеці, які, на думку членів Альянсу, можуть виникнути у ХХІ столітті. Наслідки цього для структури сил були зрозумілі: НАТО потрібно більше сил, що здатні швидко переміщуватись в зону конфлікту за межами національних кордонів і готові вести бойові дії за різноманітних топографічних та кліматичних умов з використанням як звичайних так і високотехнологічних озброєнь.

Хоча напади 11 вересня стали підставою для звернення до Статті 5, відповідь на них потребувала таких сил та підходів, які союзники намагаються виробити для так званих "непередбачених обставин, що не підпадають під дію Статті 5". НАТО офіційно визнало цю реалію в грудні, коли міністри оборони країн-членів Альянсу зазначили, що НАТО, в результаті здійснення "Ініціативи з обороноздатності", поліпшило свою здатність дати відсіч тероризму, але "... багато чого ще треба зробити... особливо у галузі життєздатності; можливості розгортання; ідентифікації в бойових умовах; розвідувальної діяльності, спостереження та визначення цілей..."

Готуючись до проведення та проводячи операцію в Афганістані, адміністрація США шукала допомоги від членів Альянсу головним чином через двосторонні канали. Протягом перших тижнів після нападів деякі офіційні представники Пентагону у приватних бесідах не сприймали офіційного застосування положення Альянсу про взаємну оборону і скаржились на те, що Альянс не відповідає новим завданням, які поставила кампанія проти тероризму. Водночас деякі члени НАТО дійшли думки, що Сполучені Штати не цінують, або не потребують внесків, які б вони могли зробити у боротьбу з тероризмом. Хоча багато союзників, зокрема Німеччина, надали свої сили для ведення кампанії проти тероризму, ці внески, важливі на національному рівні, не забезпечили Альянсу безпосередньої ролі у цій справі.

Погляди, що розділяють членів НАТО, ґрунтуються на абсолютно різних історичних досвідах, політичних та військових традиціях та наявних потужностях і військових можливостях.

Тому попередня реакція НАТО залишила багато запитань щодо майбутньої реакції Альянсу на терористичні виклики та інших питань, що стоять перед НАТО, без відповіді. Чи будуть країни-члени НАТО дотримуватись своїх зобов'язань за Статтею 5, надаючи ресурси, потрібні для проведення далекосяжної та довготривалої кампанії проти міжнародного тероризму? Чи доведе структура співробітництва в НАТО свою корисність, чи США вважають її непридатною і некорисною для операцій, яких вимагає війна з тероризмом? Як нова ситуація, викликана терористичними нападами та їх наслідками, вплине на інші ключові питання Альянсу, зокрема, на майбутню роль НАТО на Балканах, координацію підходів США, НАТО та союзників до оборони проти балістичних ракет, відносини з Росією, продовження процесу розширення та майбутній розвиток Спільної європейської політики безпеки та оборони?

Мало хто ставить під сумнів важливість того, щоб члени Атлантичної спільноти міцно стояли пліч-о-пліч проти підступної загрози тероризму, яка 11 вересня вразила Америку в саме серце і яка вразить ще раз, якщо їй надати таку можливість. Перша реакція НАТО на напади була вражаючою та відповідною, але, можливо, вона також продемонструвала певну обмеженість Альянсу, яка впливатиме на його майбутню роль.

По-перше, очевидно, що країни-члени НАТО повинні вести "війну" проти тероризму в способи, які дозволяють ефективно протистояти терористичній загрозі, водночас не підриваючи фундаментальних демократичних свобод або потенціалу майбутньої співпраці між членами Альянсу. Альянс може втратити значну частину свого впливу, якщо він знехтує своєю відданістю цінностям, що визначені у Вашингтонському договорі. Надзвичайна природа нападів і загроза повторення таких жахів у майбутньому поки що допомагають заручитись національною підтримкою заходів проти тероризму. Але кожна країна член НАТО має свої підходи до захисту індивідуальних свобод і, у майбутньому, більш активне втручання служб розвідки та безпеки у повсякденне життя громадян країн членів НАТО може викликати тертя і непорозуміння.

Крім того, більшість тих, хто займається трансатлантичними питаннями, пам'ятають дебати 90-х років, коли Сполучені Штати вважали, що мандат НАТО не повинен мати штучних географічних обмежень, а багато європейських країн не бажали щоб Альянс мав необмежену роль у справах майбутніх викликів безпеці. Події 11 вересня продемонстрували правоту США стосовно характеру майбутніх загроз трансатлантичній безпеці, зокрема щодо того, що вони походять з поза меж Європи і боротись з ними доводиться далеко за кордонами НАТО.

Погляди, що розділяють

Однак розбіжності у поглядах членів НАТО на найпридатніші для боротьби з несхожими на інші загрозами методи, не зникли. Вони ґрунтуються на абсолютно різних історичних досвідах, політичних і військових традиціях та наявних потужностях і військових можливостях. Франція та Велика Британія сповідують філософію застосування сил будь де в разі необхідності та дотримуються глобальних стратегічних поглядів. Але німецька концепція та погляди продовжуватимуть обмежувати військову роль Федеративної Республіки за межами її кордонів попри надзвичайний прогрес у подоланні застарілих обмежень на застосування сил, якого Берлін досяг по закінченні холодної війни. Час від часу відмінності у ролях та поглядах будуть ускладнювати як досягнення консенсусу, так і співпрацю.

Після терористичних нападів Чарльз Грант з лондонського Центру європейських реформ написав в газеті "Індепендент" що те, що США вирішили не залучати НАТО до управління військовими операціями проти терористів в Афганістані і свідчить про те, що "навряд чи американці ще колись захочуть залучити НАТО до управління широкомасштабними бойовими діями". Це судження може справдитись, а може і не справдитись. Можливо і Вашингтон не звернувся до НАТО з пропозицією управляти військовими операціями в Афганістані тому, що він не хотів повторення досвіду Косова, коли врегулювання конфлікту з боку США було ускладнене критикою з боку членів Альянсу американської стратегії вибору цілей. Думка офіційних представників Пентагону щодо обмеженої корисності НАТО очевидно була засвоєна Вашингтоном, тому що США навіть не запропонували членам Альянсу надати організації більш суттєвої ролі.

З європейського боку офіційні представники союзників скаржились, що після демонстрації їхньої підтримки та прагнення зробити свій внесок, США дотримувались головним чином стратегії розмежування, а не розподілу відповідальності. Згідно з повідомленнями преси, така ситуація дратувала керівників європейських держав, які, з огляду на виявлену ними потужну політичну підтримку, відчували себе ображеними, коли вони задіяли Статтю 5, а потім опинились на узбіччі.

Певною мірою ця ситуація може бути пов’язана з чинниками, за які європейці самі несуть відповідальність. По-перше, вони, в більшості, не мають достатніх військових ресурсів, які могли б запропонувати протягом першого етапу афганської кампанії, яка великою мірою залежала від високоточної керованої зброї повітряної доставки. По-друге, керівництво США добре усвідомлювало спротив певних країн членів НАТО втягуванню Альянсу у військові операції за його межами, не кажучи вже про межі Європи.

З іншого боку, США, напевно, втратили можливість підштовхнути НАТО до консенсусу за межами Стратегічної концепції 1999 р. після нападів 11 вересня. З огляду на звернення до Статті 5 та відверте прагнення багатьох країн-членів НАТО зробити свій внесок у військові ресурси боротьби з тероризмом, існував політичний консенсус, який міг би бути використаний для розширення горизонтів НАТО та встановлення механізму застосування ресурсів НАТО у майбутньому. Це все ще можливо. Але здійснення політики більш рішучого втручання НАТО в операцію проти терористів ускладнилось з плином часу і в міру того, як втрачали яскравість жах, співчуття та відчуття товариства, які були викликані до життя подіями 11 вересня.

Якщо ж війна проти тероризму ще протягом років залишатиметься у фокусі політики безпеки США, здатність НАТО взяти участь у розв'язанні проблеми може великою мірою вплинути на те, як США сприйматимуть корисність Альянсу. Розв'язання цієї проблеми - першої реальної "кризи" НАТО у ХХІ столітті - потребуватиме досконалого політичного менеджменту по обидва боки Атлантики. Сполучені Штати повинні делікатно просити союзників робити те, що вони здатні зробити. Водночас союзники по НАТО мають уникати створення враження про те, що вони не підтримують США у боротьбі з загрозою тероризму.

Якщо НАТО не буде робити достатньо, воно ризикує втратити заінтересованість США у Альянсі. Розлад поміж членів Європейського Союзу, що проявився під час грудневого саміту Європейської ради, та неспроможність більшості членів ЄС виділити додаткові ресурси на оборону інтерпретуються Вашингтоном як відсутність не тільки серйозних зусиль, але й намірів. З іншого боку, намагання США підштовхнути Альянс за межі політичного консенсусу щодо місії НАТО, можуть викликати розбрат між союзниками і навіть внутрішні заворушення в деяких країнах-членах Альянсу. В будь-якому випадку, війна проти міжнародного тероризму скоріш за все залишатиметься ще протягом багатьох років найважливішим елементом політичного та стратегічного середовища, в якому країни-члени НАТО вирішують усі питання, які повстають перед Альянсом.

Стенлі Р. Слоун - директор організації "Ініціатива атлантичного співробітництва", позаштатний дослідник у коледжі Мідлбері, Вермонт, і автор книги "НАТО, Європейський Союз і Атлантичне співтовариство: переосмислення трансатлантичної домовленості яка має невдовзі вийти з друку (Rowman and Littlefield).

...вгору...