ЗМІСТ
 


Передмова

АНАЛІЗ РОЗШИРЕННЯ

Празькі прогнози
Вацлав Гавел розповідає про свої очікування щодо празької зустрічі на вищому рівні - першого саміту НАТО, що відбудеться по інший бік колишньої залізної завіси.

 

Питання не в тому, коли, а які країни
Джеймс М. Голдгейер порівнює перший та другий раунди розширення НАТО і розглядає різні варіанти рішень, що відкриваються перед Альянсом на шляху до празького саміту.

 

Мовчання ведмедя
Дмитрій Тренін аналізує, чому Росія не чинить гучного спротиву перспективі наступного раунду розширення НАТО.

 


Ідучи слідом
Анджей Каркошка оцінює, як досвід держав, що останніми приєдналися до Альянсу, може вплинути на рішення НАТО щодо запрошення до членства нових країн на саміті в Празі.



ДЕБАТИ

Чи може НАТО залишатися ефективним військово-політичним альянсом за умов подальшого розширення ?
Рональд Д. Азмус полімізує з Чарльзом Грантом



КНИЖКОВИЙ ОГЛЯД

Модернізація збройних сил
Себестьєн Л. фон Горка робить огляд трьох книжок з питань військової реформи після закінчення холодної війни.


ІНТЕРВ'Ю

Чингіз Айтматов: письменник, дипломат




НАРИСИ

Побудова Віртуального шовкового шляху.

Конверсія колишніх військових баз у Південно-Східній Європі.


ПОГЛЯД ФАХІВЦЯ

Відповідь на кризу
Стенлі Р. Слоун розглядає кризу довіри та можливостей, з якими НАТО зіткнулося внаслідок подій 11 вересня.




ВІЙСЬКОВІ ПИТАННЯ

Планування майбутнього
Френк Боланд досліджує, як План отримання членства допомагає країнам підготуватись до вступу в НАТО.



ПЛАНИ ОТРИМАННЯ ЧЛЕНСТВА

Статистика щодо країн-кандидатів







Передмова Аналіз процесу розширення

Перед вами перше електронне видання Нато Ревю. Ми назвали його „Аналіз процесу розширення” і присвятили обговоренню цього питання, якому нині, напередодні Празького саміту НАТО, приділяється багато уваги. В першій з чотирьох статей на цю тему чеський президент Вацлав Гавел розповідає про своє бачення майбутнього саміту, що вперше має відбутися в країні, яка колись знаходилась за залізною завісою. Джеймс М. Голдгейєр, директор Інституту європейських, російських та євразійських досліджень університету ім. Джорджа Вашингтона (Вашингтон, округ Колумбія) робить порівняльний аналіз першого та другого раунду розширення НАТО та розглядає можливості розвитку сучасного Альянсу. Дмитрій Тренін, заступник директора Центру Карнегі в Москві, аналізує причини, через які наступний раунд розширення НАТО не викликав такого сильного спротиву в Росії, як попередні. Анджей Каркошка з женевського Центру демократичного контролю над збройними силами представляє свою точку зору на те, як досвід нових членів Альянсу може вплинути на рішення щодо запрошення нових країн до НАТО.

Рональд Д. Азмус (Рада з питань зовнішніх відносин, Вашингтон) та Чарльз Грант (Центр європейських реформ, Лондон) дискутують на тему спроможності НАТО залишатися ефективним військовим та політичним альянсом за умов подальшого розширення. Окремі статті присвячено програмам, спонсорованим НАТО, що мають на меті конверсію колишніх військових баз у цивільні об'єкти та створення системи зв'язку через Інтернет в країнах Центральної Азії та Кавказу. Стенлі Слоун, директор організації "Ініціатива атлантичного співтовариства", аналізує питання, що постали перед НАТО після подій 11 вересня. Себестьєн Л. фон. Горка, виконавчий директор будапештського Центру євро-атлантичної інтеграції і демократії, представив огляд трьох книжок з питань військової реформи, що розпочалася після закінчення холодної війни. А Френк Боланд з Відділу оборонного та оперативного планування НАТО розповідає про те, як План отримання членства в Альянсі (МАР) допомагає країнам-кандидатам підготуватися до вступу в НАТО. І на завершення, ви знайдете в цьому виданні інтерактивну мапу, що ілюструє географічне розташування та містить статистичні дані щодо країн, які бажають приєднатися до НАТО.

Крістофер Беннетт





Празькі прогнози

Вацлав Гавел розповідає про своє бачення майбутнього саміту, що вперше має відбутися в країні, яка колись знаходилась за залізною завісою.

Прийняття до НАТО Чеської Республіки, Угорщини та Польщі й надання такої можливості іншим країнам стало найвизначнішим і наочним прикладом трансформації Альянсу після холодної війни. Минуло три роки і тепер, коли члени НАТО готуються до саміту в Празі, на порядку денному цієї організації знову постають питання розширення Альянсу та його майбутньої ролі.

За відносно короткий період дві історично значущі події докорінно змінили сприйняття місії НАТО як всередині, так і за межами Альянсу. Це операція НАТО в Косові у 1999 році та терористичні акти 11 вересня, в результаті яких вперше в історії Альянсу було задіяно Статтю 5 Вашингтонського договору, яка стосується колективної оборони.

Ці дві події, що є ознаками історичних процесів, започаткованих наприкінці холодної війни, та тенденцій розвитку сучасної цивілізації, які ми називаємо глобалізацією, наявно продемонстрували масштаби загроз безпеці, що постають перед нами на початку XXI сторіччя. Ці нові загрози включають локальні конфлікти, що можуть перерости в широкомасштабну конфронтацію; удари із застосуванням найсучаснішої зброї, що можуть раптово завдаватися з різних напрямів; та низку ризиків, які надходять із "ciрої зони" організованої злочинності, тероризму та громадянських воєн. Тому для Альянсу настав час докорінного перегляду своєї ідентичності, історичної місії та ролі, яку він має відіграти в сучасному світі.

Ініціативи, ухвалені на попередньому саміті НАТО, свідчать про те, що в той час Альянс не вперше прийшов до розуміння нових загроз безпеці. Очевидним проявом цього стало запрошення до членства в Альянсі, надане на Мадридському саміті 1997 року колишнім країнам-членам Варшавського пакту, які до падіння комуністичної системи знаходились під радянським домінуванням. Це стало першим вагомим доказом серйозного наміру Заходу покінчити з поділом Європи. Більше того, цьогорічна зустріч на вищому рівні стане першою, що відбувається по інший бік колишньої залізної завіси, на території нової країни Альянсу.

Я давно вважаю, що майбутнє світу - в співпраці чітко визначених регіональних груп, що обстоюють спільні цінності. Проте, якщо враховувати культурні та географічні аргументи, запрошення до НАТО мають отримати три прибалтійські республіки, Болгарія, Румунія, Словенія, Словаччина, та деякі інші держави, зокрема Південно-Східної Європи. І хоча одночасне приєднання до НАТО всіх цих країн, вочевидь, буде неможливим, (до того ж деякі з них ще не готові до вступу), на Празькому саміті Альянс має оголосити, які держави можуть у майбутньому стати його членами.

Така заява є суттєвою передумовою для розбудови ефективного співробітництва між Альянсом та іншими регіональними групами та державами, такими як Російська Федерація, співпраця якої з НАТО потенційно може перерости у довгострокові взаємовигідні відносини. Отже, Празький саміт повинен сприяти розбудові нової форми партнерства між НАТО та Росією. Він також покликаний накреслити нові шляхи для співробітництва Альянсу з країнами середземноморського регіону, колишніми радянськими республіками, (головним чином, Центральної Азії і Кавказу), та країнами Південно-Східної Європи.

Трансформація, модернізація та розширення НАТО потребує і надалі потребуватиме докорінних змін військової доктрини, інституційних засад армії, структури збройних сил Альянсу, їх командування і управління, та переходу до нових систем озброєння. Якщо мої передбачення щодо масштабів розширення Альянсу в близькому майбутньому справдяться, то, безумовно, виникне необхідність перегляду існуючого механізму прийняття рішень.

Кампанія в Косові спонукала до створення нової стратегічної концепції -документа, що визначає цілі Альянсу і військово-політичні шляхи їх досягнення - та ініціативи оборонної спроможності НАТО, які були ухвалені Вашингтонським самітом 1999 року. Події 11 вересня ще більше загострили актуальність питань загальної безпеки в сучасному світі. Для чіткого визначення ролі Альянсу в міжнародній кампанії боротьби з тероризмом, Празький саміт має ретельно переглянути організацію роботи НАТО. Більше того, він має спричинитися до ще глибшої трансформації Альянсу, аби зміцнити його позицію як структури, що є наріжним каменем в міжнародній архітектурі безпеки та взірцем відданості ідеям захисту свободи людини.

На відміну від терористичних нападів 11 вересня, що затьмарили початок третього тисячоліття, Празький саміт має можливість осяяти шлях у майбутнє. З часом ми осягнемо всю глибину реальних наслідків цих трагічних подій, так само як і те, який сигнал перестороги принесли вони для нашої цивілізації. Проте певні висновки щодо сьогодення ми повинні зробити вже зараз, і я дуже сподіваюсь, що в Празі для цього буде створено сприятливі та дружні умови. Було б справді чудово, якби ми всі, як в межах Альянсу, так і в інших країнах, за свого життя стали свідками закінчення ери штучного поділу світу. Хотілося б, аби своїм позитивним прикладом Альянс сприяв розбудові кращого світу, де буде менше страждань та жертв насильства.

Вацлав Гавел, президент Чеської Республіки.





Питання не в тому, коли, а які країни

Джеймс М. Голдгейєр порівнює перший та другий раунди розширення НАТО і розглядає можливі варіанти рішень, що відкриваються перед Альянсом на шляху до Празького саміту.

У січні 1994 року в Празі, після своєї першої участі у саміті НАТО, який відбувся в Брюсселі, президент Клінтон заявив, що питання не в тому, чи буде розширюватись Альянс, а в тому, коли і як це відбуватиметься. В той час в керівних колах Сполучених Штатів та НАТО ще існували великі розбіжності в поглядах на доцільність залучення до Альянсу країн колишнього радянського блоку. Більшість чільних посадовців як на Заході, так і в Москві вважали, що ідею розширення Альянсу було відкладено на користь програмі Партнерство заради миру.

Невизначеність, яка існувала в середині 90-х щодо майбутнього розширення Альянсу відійшла у минуле. На саміті в Празі у листопаді цього року президент США Джордж Буш та інші глави держав НАТО офіційно запросять приєднатися до Альянсу наступну групу країн. Вірогідно, що в травні цій події передуватиме ухвалення нової угоди між Альянсом та Росією. Залишається невирішеним, які саме держави Альянс вважатиме готовими до вступу. Ще більше питань викликає майбутня роль організації після наступних кроків зближення з Росією та розширення.

Завдячуючи активній підтримці процесу розширення, наданій восени 1994-го заступником державного секретаря Сполучених Штатів Річардом Холбруком та його однодумцями з адміністрації США, в 1995 році НАТО розпочало повільний, але невпинний процес залучення до організації нових членів. Часові рамки розширення Альянс свідомо залишав невизначеними до переобрання на новий термін президента РФ Бориса Єльцина в липні 1996 року, після чого президент Клінтон виступив з пропозицією офіційно запросити до вступу нові країни весною 1999 року, з нагоди відзначення 50-ї річниці Альянсу. Весною 1997-го ще існувало певне занепокоєння, зокрема з боку Франції, щодо доцільності такого кроку, якщо його не буде узгоджено з Росією, але вже в травні того ж року в Парижі було підписано Основоположний акт НАТО-Росія. В липні, на саміті в Мадриді до Альянсу було запрошено Чеську Республіку, Угорщину та Польщу. Єдине загострення "ендшпілю" розширення було пов'язане з рішенням Сполучених Штатів не включати до першої хвилі Румунію та Словенію. Це викликало особливе невдоволення Франції, оскільки на той час Париж вже заручився підтримкою більшості союзників щодо вступу цих країн.

Політика підтримки розширення НАТО Сполученими Штатами, що були головним рушієм цього процесу з 1994 по 1997 рік, стала можливою завдяки тому, що різні кола, бодай за різних причин, обстоювали ідею прийняття до Альянсу нових членів. "Вільсоніанці", зокрема президент Клінтон та радник з питань національної безпеки Ентоні Лейк, сподівалися, що розширення НАТО сприятиме становленню ринкової економіки, демократії та забезпеченню прав людини в Центральній і Східній Європі, а так звані "перестрахувальники", серед яких був голова сенатського комітету з міжнародних відносин Джессі Хелмз та видатні колишні посадовці Генрі Кісінжер та Збігнєв Бжезінський, наголошували, що розширення Альянсу запобігатиме відновленню російського домінування в регіоні.  


Підстави для занепокоєння

За першої хвилі розширення, коли Сполучені Штати обговорювали можливість погодження вступу до Альянсу Чеської Республіки, Угорщини та Польщі, найбільше занепокоєння американців викликали три питання: фінансові видатки чинних членів, реакція Росії та ефективність роботи Альянсу в збільшеному форматі. Оскільки сенаторам було важко зрозуміти деталі бюджетного процесу НАТО, питання потенційних витрат виглядало неоднозначно, але ці країни-кандидати вважалися достатньо економічно розвинутими, аби фінансувати свої потреби. Тривога щодо Росії дещо послаблювалась бажанням президента Єльцина підписати Основоположний акт. Що ж до цілісності та ефективності розширеного Альянсу, збільшення кількості членів з 16 до 19 не здавалося радикальною зміною.

Наступний, другий раунд розширення НАТО після холодної війни виглядає далеко не таким певним, як попередній. Багато сумнівів, щодо щирості політики "відкритих дверей" виникло після того, як на ювілейному Вашингтонському саміті, присвяченому 50-річчю НАТО, жодна з країн-кандидатів не отримала запрошення до вступу. Проте розробка Плану отримання членства та, що навіть важливіше, оголошення намірів Альянсу оцінити на саміті 2002 року досягнення країн-кандидатів у підготовці до вступу, відповідали очікуванням прихильників подальшого розширення: було започатковано процес, що поставив НАТО в умови, за яких неприйняття нових членів в 2002 році серйозно підірвало б довіру до Альянсу. Відтоді, як влітку 2001 року Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон, говорячи про Празький саміт 2002 року, публічно заявив, що "нульовий варіант" вже навіть не розглядається, питання щодо наступної хвилі розширення Альянсу полягає не в тому, коли, а які саме країни приєднаються до Альянсу.

Другий раунд полегшується змінами самого змісту відносин Європа-Росія-Сполучені Штати. В перші роки адміністрації Клінтона існували побоювання, що Росія може відмовитись від намірів радикального скорочення свого ядерного арсеналу, або невдоволення всередині країни спричинять повернення до влади комуністів після виборів 1996 року. В першій половині 2001 року адміністрація Буша не мала такого приводу до занепокоєння щодо реакції Росії, як команда Клінтона в 1996 році, оскільки в новій зовнішній політиці Сполучених Штатів Росія не відігравала ключової ролі. Адміністрація Буша вважала, що головним каменем спотикання в американсько-російських відносинах кінця 90-х років було не розширення НАТО, (з яким Росія, очевидно, примирилась би весною 1999-го, якби це було її єдиною претензією до Альянсу), а кампанія в Косові. Саме це спричинило найбільше з середини 80-х років погіршення відносин між Росією та США. Після подій 11 вересня 2001 року російсько-американські відносини докорінно поліпшилися, коли президент Путін висловив бажання співпрацювати в міжнародній боротьбі з тероризмом, і з'явились пропозиції щодо створення нового інституційного формату відносин між НАТО та Російською Федерацією. В результаті занепокоєння щодо реакції Росії, яке в період з 1994 по 1997 рік було досить серйозним, практично зникло .

Нова ситуація має безпосереднє значення і для балтійських республік. В березні 1997 року в Гельсінкі президент Єльцин безуспішно намагався примусити президента Клінтона укласти неофіційну "джентльменську угоду" про те, що країни Прибалтики (Естонія, Латвія та Литва) ніколи не стануть членами НАТО. Відтоді Росії довелося визнати, що вона не може перешкодити вступу цих країн до Альянсу.

З поліпшенням відносин між НАТО та Росією на передній план вийшло питання спільного прийняття рішень. Наприкінці 2001 року Альянс та Російська Федерація заявили, що до зустрічі НАТО на рівні міністрів закордонних справ у травні 2002 року буде оприлюднено інформацію щодо створення органу, який стане наступником Постійної спільної ради (ПСР) - спеціального форуму НАТО-Росія, заснованого відповідно до Основоположного акта 1997 року. Тому наразі оптимістичні настрої щодо перспектив розвитку відносин НАТО-Росія є, мабуть, сильними, як ніколи. Але оскільки НАТО, безумовно, має інший режим відносин зі своїми членами, ніж з країнами, що не входять до Альянсу, то в новому форматі буде важко уникнути головної проблеми, яка існувала в межах ПСР. Діяльність Постійної спільної ради передбачала, що до обговорення того чи іншого питання з Росією 19 країн НАТО мали виробити спільну позицію на засадах консенсусу. Така організаційна особливість викликала сприйняття союзниками ролі Росії, як чинника, що підриває єдність Північноатлантичної ради, в той час, як у Москви виникало відчуття, що Росію запросили до ПСР для того, щоб давати зелене світло лише тим рішенням Альянсу, які вже ухвалено його членами.


Цілком можливо, що НАТО та Росія створять механізм для надання Росії відповідної ролі в процесі прийняття Альянсом рішень з певних питань, таких як боротьба з тероризмом та поширенням зброї масового знищення. Проте досвід ПСР та американсько-російського Центру протиповітряного попередження - органів, що створювалися під гучні фанфари, а пізніше не виправдали своєї ідеї - потребує тверезої оцінки того, що є реальним для виконання. Нове російське представництво в НАТО, яке повинно мати повноваження і здатність конструктивно співпрацювати зі своїми колегами з Альянсу, великою мірою визначатиме, чи стане новостворений орган НАТО-Росія ефективнішим, ніж його попередник.


Обговорення

Найважливішою ознакою другого раунду розширення НАТО є не відсутність тривоги щодо реакції Росії, а радше брак будь-яких обговорень можливих наслідків цього процесу для роботи Альянсу. Можливо, збільшення кількості країн-членів з 16 до 19 не було радикальною зміною. А що, коли їх число зросте з 19 до 24, чи навіть до 26 ? Якщо 2002 рік принесе не тільки поліпшення відносин з Росією, а й значне зростання кількості членів НАТО, це може серйозно вплинути на майбутню роль Альянсу.

Складні питання щодо впливу подальшого розширення на дієздатність НАТО як альянсу, цілком вірогідно, стануть важливою темою під час дебатів в сенаті Сполучених Штатів з приводу наступної хвилі розширення. На думку деяких американських законодавців, наступний раунд не обіцяє адекватного посилення оборонної спроможності Альянсу. Це також відрізняє цей етап від попереднього, коли до НАТО приєднувалася Польща - країна значного розміру та ресурсів, яка, як очікувалось, мала суттєво зміцнити військову складову Альянсу. Щоправда, пізніше виникали сумніви стосовно спроможності трьох нових країн-членів забезпечити стале виконання своїх обов'язків. Більше того, нагадування про те, що "старі" члени Альянсу також не завжди спромагаються забезпечувати оборонне фінансування на рівні зобов'язань, не сприймаються скептиками як переконливий аргумент.

Цього разу питання потенційного внеску майбутніх країн-членів стоїть ще гостріше. На мою думку, вірогідним сценарієм Празького саміту є запрошення п'яти країн: Естонії, Латвії, Литви, Словенії та Словаччини. Якщо не будуть запрошені балтійські республіки, це сприйматиметься як очевидне потурання російському шовінізму, а тому цей варіант не є політично прийнятним. Словенія ж відповідає критеріям набуття членства якщо не з 1997, то принаймні з 1999 року. А Словаччина повинна була б увійти до складу Альянсу ще за першої хвилі розширення, якби в середині 1990-х мала інший уряд.

Однак проблема полягає в тому, що, попри бажання цих країн-кандидатів (особливо прибалтійських держав) підтримувати Альянс в цілому та Сполучені Штати зокрема, реальні ресурси, кількість населення та оборонна спроможність цих держав є незначними. Більше того, якщо наступного вересня вибори у Словаччині закінчаться перемогою партії колишнього прем'єр-міністра Владіміра Мечіяра, коло найвірогідніших кандидатів на вступ до Альянсу обмежиться чотирма дуже невеликими країнами. Щоб наступний раунд розширення виглядав як доцільний процес з військової точки зору, необхідно, щоб серед кандидатів була бодай одна країна з суттєвим розміром, або геостратегічним положенням. Такий аргумент міг би відкрити двері для Болгарії та Румунії. Але, хоча як Софія, так і Бухарест надали Альянсу важливу підтримку під час кампанії в Косові, політичні та економічні негаразди, від яких роками потерпали обидві країни, можуть не дозволити їм скористатися такою перевагою. Можливо, ті, хто стверджує, що розширення власне немає нічого спільного з питаннями оборонної спроможності, мають рацію, але настільки очевидна демонстрація цього може викликати досить жорсткі дебати (як в сенаті США, так і деінде) щодо доцільності такого Альянсу.

Альянс вирішив реалізувати потенціал нового органу НАТО-Росія та прийняти до своїх лав принаймні кількох нових членів у 2002 році. Проте він так і не розпочав серйозного пошуку відповіді на питання, якою бачать країни-члени перспективу ролі НАТО у боротьбі з існуючими та майбутніми загрозами. Ми часто згадуємо, які важливі завдання виконував Альянс на Балканах в 90-х роках, але забуваємо про те, яке велике значення мали Балкани для НАТО. Місії в Боснії, Герцеговині та Косові наповнили змістом саме існування Альянсу після розпаду Радянського Союзу. Але після 11 вересня цих місій буде недостатньо для збереження актуальності НАТО на майбутнє десятиріччя. Нові загрози, що постають перед Європою та Північною Америкою (так само, як і перед Росією), надходять ззовні, а не зсередини європейського континенту. Прийшов час трансформувати НАТО в організацію, що змогла б захистити своїх членів від сучасних загроз відповідно до 5 Статті Північноатлантичного договору. В цьому полягає ключове завдання Альянсу в процесі подальшого розширення та зближення з Росією.


Джеймс М. Голдгейєр є директором Інституту європейських, російських та євразійських досліджень університету ім. Джорджа Вашингтона і науковим співробітником Ради з питань зовнішніх відносин, а також автором книги “Не "якщо", а "коли": рішення США щодо розширення НАТО” (Brookings, Washington, 1999).




Мовчання ведмедя

Дмитрій Тренін аналізує причини, через які наступний раунд розширення НАТО не викликає сильного спротиву в Росії.

Чимало змін може відбутися впродовж п'яти років. В 1990-х роках, коли обговорювалось розширення НАТО, це рішення розглядалось як історично значуще, але багатьма сприймалось як суперечливе. З одного боку, Альянс мав на меті розширення зони безпеки і добробуту в Європі через залучення колишніх країн Варшавського пакту. З іншого боку, приймаючи до своєї організації країни, що за часів холодної війни були союзниками Радянського Союзу і мали спільні кордони з Росією, НАТО ризикувало погіршити свої відносини з Москвою і викликати занепокоєння та підозру щодо своєї майбутньої ролі й нових намірів. Рішення запросити Чеську Республіку, Угорщину та Польщу до складу Альянсу, яке було оголошено на Мадридському саміті НАТО в 1997 році, віталось як крок на шляху до консолідації безпеки на континенті і, водночас, критикувалось, як намагання створити нові "лінії розділу" в Європі.

Саміт, що має відбутися в Празі, на відміну від попереднього, не викликає бурхливої реакції. Прийняття нових членів до розширеного Альянсу сприймається майже як узвичаєна практика. Безперечно, будуть оголошені нові запрошення: країни-кандидати вже практично визначені й національні парламенти, найвірогідніше, не чинитимуть спротиву ратифікації договорів про вступ до Альянсу. Водночас вражає мовчанка Москви. Деякі аналітики пов'язують це з новим характером відносин між Москвою і Заходом після терористичних нападів на Сполучені Штати 11 вересня. Однак ретельний аналіз заяв та дій президента Володимира Путіна свідчить про те, що російський лідер зробив висновки з помилок свого попередника Бориса Єльцина і уже в 2000 році прийняв свідоме рішення щодо формування нової політики.

Головні висновки можна сформулювати наступним чином. По-перше, Росія ніколи не мала достатньо ні влади, ні впливу, аби заблокувати процес приєднання до НАТО інших європейських держав. Більше того, будь-які спроби зробити це були б заздалегідь приречені на невдачу. Чим більше зусиль в цьому напрямку робила б Росія, тим менш продуктивною була б така політика. По-друге, розширення НАТО, як засвідчив приклад Польщі, ніяким чином не послаблює військову безпеку Росії. По-третє, Альянс в процесі розширення може приділити належну увагу виправданому занепокоєнню Росії щодо певних аспектів безпеки. По-четверте, після приєднання до НАТО колишні члени Варшавського пакту відчули впевненість у власній безпеці, що дало їм змогу почати розбудову нових поглиблених відносин з Москвою, а це, в свою чергу, зміцнило стабільність і безпеку в цьому регіоні Європи. І все-таки, зменшення загрози загальній безпеці є недостатнім. Аби уникнути майбутніх кризових ситуацій, Росія має прагнути нових систематизованих відносин з НАТО.

Однак все це не означає, що російський політичний істеблішмент сприймає розширення НАТО як процес, що є вигідним для Росії або відповідає її інтересам. Проте на тлі надій на "новий початок" у відносинах з Росією Захід не повинен сприймати "мовчання ведмедя" як прояв згоди. Більшість провідних політиків Росії, зокрема, в галузях зовнішньої політики, оборони та безпеки, все ще негативно сприймають процес, який дехто називає "походом НАТО на схід", оскільки він погіршує їхню самооцінку і традиційне сприйняття Росії як великої держави.

Російські пристрасті

Найбільше пристрастей в російських політичних колах збуджує вірогідність запрошення до НАТО Естонії, Латвії та Литви. Більшість аналітиків вважає, що поточна ситуація складається на користь щонайменше однієї, а, можливо, і всіх трьох балтійських республік, що бажають приєднатися до Альянсу. Це створює певну проблему, оскільки в такому випадку НАТО вперше вступить на територію колишнього Радянського Союзу, а це, з російської точки зору, має найважливіше значення. Хоча за останні роки російська еліта примирилася зі значним зменшенням свого впливу в Центральній Європі й на Балканах, втрата статусу супердержави була болісним процесом і вступ балтійських держав до НАТО означатиме перехід ще однієї важливої, хоча й переважно символічної, межі.

Вірогідність розширення НАТО до балтійських кордонів постала на порядку денному одразу після того, як Москві довелося проковтнути ще одну гірку пігулку, а саме - постійну присутність військових контингентів Європи і США (на які іноді помилково посилаються як на збройні сили НАТО) на території колишніх радянських республік Центральної Азії. Головним наслідком підтримки, яку Москва надала у керованій Сполученими Штатами "війні проти тероризму", стала відмова від головного постулату російської стратегії в галузі безпеки, зокрема, від принципу запобігання присутності зовнішніх сил на військових базах, що розташовані на колишній радянській території. Повноправне членство кількох колишніх радянських республік в НАТО стане останнім цвяхом в цій труні і може мати негативні внутрішні наслідки для президента Путіна. Однак на практиці він має спромогтися подолати хвилю критики, що, безумовно, супроводжуватиме вступ балтійських країн до НАТО і навіть, можливо, зможе використати цю нагоду для розвитку нового стратегічного мислення в Росії.

Відмова президента Путіна від протистояння із Заходом у традиційній геополітичній сфері базується на суто прагматичних розрахунках, пов'язаних з економічними потребами Росії, та на усвідомленні безнадійності спроб захистити те, що захистити неможливо. Однак більшість представників зовнішньополітичного та оборонного істеблішменту, а також суспільства в цілому, не можуть похвалитися таким перспективним баченням. З їхньої точки зору, Захід є нещирим у своїх запевненнях, а керівництво держави -- безнадійно наївним, і мало б чинити спротив розширенню Альянсу, яке призведе до повного оточення Росії територією НАТО. Необхідно переконати скептиків, що інтересам безпеки держави приділяється достатньо уваги.

Головним завданням Кремля нині є підготовка до врегулювання питань, пов’язаних із членством балтійських країн в НАТО, якщо це стане реальністю. Для цього президенту Путіну буде потрібно, аби Захід, щонайменше, розробив пакет заходів, щоб довести, що такий крок не є новим виявом зневаги до Росії. Зокрема, НАТО має висловити запевнення, подібні до тих, що робилися під час першого раунду розширення. Наприклад, було б доречно пообіцяти не розташовувати ядерні озброєння та не розгортати збройні сили постійного базування на території нових членів у мирний час. Не менш важливу роль мало б відіграти підписання балтійськими країнами Договору про звичайні збройні сили в Європі (1990 р.), оскільки це зробило б військову діяльність та присутність іноземних збройних сил на їх території прозорішими. Парадоксально, але членство країн Балтики в НАТО може поліпшити їхні відносини з Росією, так само, як це останніми роками відбувається у відносинах між Росією та Польщею. Для Естонії та Латвії суттєвим чинником буде ефективність інтеграції російських меншин в суспільство цих країн. Коли буде зроблено офіційне запрошення, досягнення задовільного рівня міжетнічного співіснування в цих двох державах набуде важливості для всього Альянсу.

Особливу проблему створює Калінінградська область -- російський анклав, що має 900 тисяч населення і знаходиться на балтійському узбережжі, між Литвою та Польщею. Російський уряд однозначно відмовився від політики утримання "калінінградської фортеці" і постійно скорочує кількість збройних сил на цій території. Однак, хоча Москва поступово скорочує свою військову присутність, цей процес, найвірогідніше, буде повільним, довгим і не закінчиться повною демілітаризацією Калінінграда. Москва вважає за потрібне утримувати там свою військову присутність, аби запобігти спробам відокремлення. Це піднімає питання транзиту до анклаву через територію НАТО. Рішення цієї проблеми видається досить очевидним і може базуватися на чинній угоді між Росією та Литвою, яка довела свою ефективність від початку 1990-х років.

Конструктивний підхід до проблеми Калінінграда передбачав би розвиток зв'язків між військовими в регіоні, зокрема, активнішу участь Росії в заходах програми "Партнерство заради миру" та у здійсненні спільного контролю повітряного руху. Ще одне сміливе рішення запропонував один російський аналітик: офіційно інтегрувати російське формування в багатонаціональний датсько-німецько-польський корпус, штаб якого знаходиться в Щецині (Польща). Проте військова складова проблеми Калінінграда є менш значущою порівняно із економічними та соціально-політичними чинниками. Можливо, Москва остаточно відмовилась від варіанту "калінінградської фортеці", проте вона має запропонувати реалістичну стратегію трансформації цієї ізольованої російської області в "полігон" для відпрацювання нових моделей зв'язків з Європейським Союзом.

"Сокиру війни" поховано

Найбільшу проблему у відносинах між НАТО і Росією створює неспроможність Москви адекватно інтегруватися в євро-атлантичні структури безпеки. Багато з тих, хто в Росії підтримує ідею такої інтеграції, вважають, що двері НАТО відкриті для будь-якої європейської країни, окрім Росії і висловлюють побоювання, що їхня країна може щонайбільше розраховувати на останнє місце в кінці довгої черги, де вона має тихо і терпляче чекати, без жодних гарантій щодо майбутнього членства в Альянсі. Це час від часу спричиняє спроби Росії "пройти поза чергою" і вимагати особливих відносин з НАТО, або навіть і членства у найближчому майбутньому. Намагання Росії отримати особливий статус або стати важливою складовою у процесі прийняття рішень в межах Альянсу свідчать про те, що "поховання сокири війни" безпосередньо відповідає національним інтересам Росії.

Події останніх місяців довели, що розбудова нових відносин між НАТО та Росією є складним, але в той же час, надзвичайно важливим завданням для обох сторін. З точки зору урядів країн НАТО, розширення і розвиток відносин з Росією пов'язані з майбутнім Альянсу. Обговорення майбутнього цієї організації, як правило, зосереджується на важливості трансатлантичного зв'язку, а також, на необхідності вдосконалювати військову спроможність та забезпечувати справедливіший розподіл відповідальності між членами Альянсу. Менше уваги приділяється тому факту, що одна з найбільших переваг НАТО (а після закінчення холодної війни, мабуть, і найбільша) лежить в політичній царині.

Інтеграція Італії, а згодом і Федеративної Республіки Німеччина в НАТО дала можливість зміцнити мир і стабільність у Західній Європі по закінченню Другої світової війни. Європейська економічна інтеграція була важливим чинником утримання цього миру, але їй передував військовий альянс, який забезпечив стабільність та впевненість, необхідні для економічного відродження. Окрім цього, Альянс відіграв роль політичного якоря для традиційно потужних європейських держав -- Франції та Великої Британії -- після їхньої відмови від заокеанських володінь. Навіть тепер, коли члени Європейського Союзу створюють європейську політику безпеки і оборони, НАТО залишається головною структурою захисту їхньої безпеки.

Прийняття країн Центральної Європи до складу НАТО допомогло консолідувати демократію та верховенство права в цих країнах, зокрема, шляхом реформування цивільно-військових відносин. Більше того, прагнення приєднатися до Альянсу само по собі робить внесок в розбудову стабільності в Південно-Східній Європі та Прибалтиці, оскільки НАТО наполягає, аби країни-кандидати передусім вирішили існуючі територіальні суперечки та проблеми національних меншин. Не менш важливим фактором непрямого позитивного впливу розширення НАТО є створення певних політичних гарантій для іноземних інвестицій в нових країнах-членах, що має велике значення для їх економічного розвитку. Процес розширення НАТО матиме еволюційний, і аж ніяк не автоматичний характер, проте, чим довше він триватиме, тим більш "технічно" сприйматиметься.

НАТО і надалі відіграватиме важливу роль у врегулюванні кризи на Балканах та у забезпеченні тривалого миру в цьому регіоні. На щастя, кількість політично вибухонебезпечних ситуацій в Європі значно зменшилась порівняно з початком 1990-х років і навряд чи ми матимемо численні "Боснії" та "Косово". Стосовно південного флангу НАТО, певна кількість питань, пов'язаних з нестабільністю регіону, обговорюється в межах Середземноморського діалогу, проте, головним чином, дипломатичні структури Європи і США намагаються віднайти формулу забезпечення сталого миру на Близькому Сході.

Інтеграція Росії та НАТО може стати метою нового довгострокового проекту Альянсу. Це дуже амбіційна мета, проте, її досягнення стає дедалі реальнішим. Цей процес потребуватиме великих послідовних зусиль, але кінцева винагорода, тобто цілісна і вільна Європа, того варта. В цьому контексті дебати з приводу можливості членства Росії в Альянсі заводять на хибний шлях. Можливо, для цього знадобиться декілька років, але правильним напрямком розвитку нових відносин має бути створення союзу з НАТО. Гармонійне співіснування Росії та її європейських сусідів має стати визначним досягненням вдосконаленої західноєвропейської політики. Нині головною метою має бути використання механізмів співпраці Росії з НАТО для подолання нових загроз безпеці, зокрема, міжнародного тероризму та поширення зброї масового знищення, а також демонтаж все ще існуючої міцної інфраструктури холодної війни.

Понад усе важливо, аби нові відносини співробітництва будувалися на засадах включення, а не виключення, і створювали підгрунтя для зміцнення авторитету політичного керівництва Росії як передумови засадничого перегляду оборонного планування та військової доктрини держави. Президент Путін має отримати офіційне запрошення на саміт у Празі і, звичайно, він має прийняти його. Але до того, як він отримає шанс схвалити своєю присутністю новий раунд розширення, він має переконати свій народ, що НАТО - це дружня організація, що розширюється, а не ворожий блок, що здійснює політику експансії.

Дмитрій Тренін є заступником директора Центру Карнегі в Москві.




Ідучи слідом

Анджей Каркошка оцінює, як досвід держав, що останніми приєдналися до Альянсу, може вплинути на рішення НАТО щодо запрошення до членства нових країн на саміті в Празі.

В міру наближення Празького саміту інтенсифікуються дебати щодо майбутнього Альянсу, його розширення та впливу на світові події. Перед прийняттям будь-якого рішення варто вивчити питання, які викликали занепокоєння в НАТО в період перед Мадридським самітом, на якому було прийняте історичне рішення про запрошення колишніх членів Варшавського пакту до вступу, а також досвід трьох нових членів Альянсу як кандидатів, так і після вступу. Наприклад, чи стала Європа сьогодні безпечнішою внаслідок останнього, 1999 р., раунду розширення НАТО? Вступ нових держав посилив, чи послабив Альянс? Чи були виправдані численні побоювання можливих негативних наслідків цього історичного кроку?

Хоча загальна оцінка членства в НАТО Чеської Республіки, Угорщини та Польщі безперечно позитивна, час, що пройшов після Мадридського саміту, для них не можна назвати легким. Фінансові труднощі та економічні негаразди у головних торговельних партнерів цих країн, а також кампанія НАТО у Косові, стали випробуванням зобов'язань бути "постачальниками", а не "споживачами" безпеки, які вони взяли на себе, та їхньої надійності як союзників по Альянсу. Більше того, зовсім не легко було подолати спадщину чотирьох років комуністичного правління.

Коли у 1990 р. НАТО простягнула "руку дружби" колишнім своїм суперникам з Варшавського пакту, мало хто з аналітиків могли передбачити, що через сім років три з цих країн будуть запрошені вступити до Альянсу. На додаток до багатьох політичних перешкод, які необхідно було подолати, збройні сили цих країн були несумісними з силами країн-членів НАТО у військовому сенсі. Справді, адаптація військових потужностей та оборонної політики перспективних членів до стандартів НАТО, може взяти десятиріччя. Не треба забувати, що німецьким, а пізніше іспанським військовим знадобилось близько десяти років для повної інтеграції у збройні сили Альянсу після вступу до НАТО.

У цьому випадку політичні перешкоди виявились відносно незначною проблемою у світлі рішучості та цілеспрямованості країн Центральної та Східної Європи розбудовувати демократичну систему врядування, ринкову економіку та суспільство основане на верховенстві права. Реформування військової галузі у Чеській Республіці, Угорщині та Польщі виявилось набагато важчим завданням через успадковані радянські структури, доктрину та школу. Але попри численні технічні та процедурні розбіжності, які все ще існували на момент вступу, три нових члени успішно функціонують в межах інтегрованої військової структури НАТО.

Ключем до забезпечення максимального базового рівня сумісності військових трьох нових членів із збройними силами країн-членів Альянсу була програма "Партнерство заради миру". Хоча спочатку країни Центральної та Східної Європи вважали її механізмом, що надавав можливість скептично налаштованим країнам-членам НАТО відкладати рішення про їхнє прийняття до Альянсу, виявилось що це надзвичайно ефективний спосіб поступової розбудови професійних зв'язків, гармонізації стандартів та процедур, і перетворення технічних та організаційних розбіжностей на функціонуючу систему. Як тільки військові з трьох країн-кандидатів визнали Партнерство заради миру практичним шляхом до членства у НАТО, вони однозначно стали на його підтримку.

Військова реформа

У ретроспективі стає зрозуміло, що Партнерство заради миру, а пізніше, Процес планування та аналізу сил (PARP) - процес, що визначає детальні вимоги до сумісності та спроможності учасників, та забезпечує нагляд за їх досягненням - забезпечили тільки частку необхідної допомоги з реформування військових галузей країн колишнього Варшавського пакту, спрямованого на приведення їх до стандартів, яких потребуватимуть майбутні завдання в галузі безпеки. Завдання зі здійснення військової реформи виявилось набагато складнішим, ніж очікувалось. Оборонні бюджети були замалі, оборонне планування та програмування відсутнє, готовність сил та системи озброєння -незадовільні, технологічний розрив - величезний, а здатність надати необхідну кількість персоналу для роботи в структурах Альянсу - недостатньою.

Фактично, технічна та структурна трансформація оборонних систем трьох нових членів виявилась меншою з двох найбільших проблем, незалежно від питання ресурсів. Значно серйознішими були зміни політичного та системного характеру, такі як впровадження дієвого демократичного цивільного контролю над збройними силами. Початкові труднощі тут були викликані, з одного боку, чиненням опору військових, які боялися втратити вирішальний голос з питань стратегії, бюджетів, закупівель та особового складу, а з іншого, - відсутністю достатньо кваліфікованого цивільного персоналу.

Болісний досвід Чеської Республіки, Угорщини та Польщі у сфері військової реформи був використаний при розробці Плану отримання членства в НАТО (МАР), програми, що готує країни-кандидати до потенційного членства в Альянсі. МАР являє собою більш потужний механізм, ніж Партнерство заради миру та PARP (Процес планування та аналізу сил) і надає в розпорядження НАТО засоби оцінки діяльності країн-кандидатів та учасниць цього процесу через призму вимог, які висуває майбутнє членство. Хоча він не надає безпосередньої допомоги у розв'язанні усіх питань розбудови необхідної військової потужності, МАР, очевидно, надає кращі можливості для підготовки до важких завдань, що лежать попереду.

Під час підготовки до Мадридського саміту головною турботою була вартість розширення. Попередні розрахунки у десятки мільярдів доларів виявились хибними і завищеними, тому що вони були побудовані на підходах та сценаріях, успадкованих з часів холодної війни. НАТО досить легко подолало додатковий фінансовий тягар. При цьому новим членам важко давалось виконання фінансових зобов'язань, пов’язаних з членством. Хоча усі три країни розробили комплексні програми модернізації та перебудови своїх збройних сил ще до вступу до Альянсу, ці плани не відбивали реальної складності необхідних фундаментальних реформ. Більше того, вони ґрунтувались на прогнозах економічного зростання, які виявились занадто оптимістичними. Економічний спад ускладнив підтримування бажаного рівня видатків.

Попри парламентську декларацію, яка вимагала від уряду збільшити оборонні видатки на 3% від ВВП, Польща не спромоглася збільшити виділені на оборону ресурси. Угорщина також не виконала своїх обіцянок, які вона дала під час переговорів про розширення, і які складались із збільшення оборонних видатків на 0,1% на рік. Більше того, як у Чеській Республіці, так і в Угорщині, скорочення збройних сил, яке було покликане зекономити ресурси, необхідні для вдосконалення технічних систем, виявилось недостатнім. Необхідно виділяти додаткові фонди протягом тривалого часу для досягнення цих цілей, що викликало відкладення багатьох запланованих проектів. Намагання дотриматись зобов'язань, які були взяті цими країнами стосовно натовських стандартів готовності та розміру сил, призвело до розширення розриву між підрозділами, які в усіх трьох країнах становлять передові сили швидкого реагування і мають відносно високі стандарти озброєнь та готовності, і силами другого ешелону зі застарілим оснащенням, нижчим рівнем підготовки та моралі. Виконання зобов'язань щодо спільно ухвалених цілей розвитку сил виявилось досить болісним, що вказує на те, що цілі були встановлені без врахування необхідних для цього ресурсів.

Важливий урок, який усі три країни засвоїли досить болісно, полягає в тому, що рішення про фінансування оборони мають бути політично життєздатними протягом тривалого часу, що, в свою чергу, потребує широкого соціального і політичного консенсусу. Навіть у Польщі, де збройні сили традиційно дуже популярні, а громадська підтримка членства у НАТО була міцною протягом усього минулого десятиліття, це не привело до рівноцінної підтримки збільшення оборонних видатків, які тим не менш залишаються стабільними на рівні трохи вищому за 2 % від ВВП. Плани оборонної модернізації потребують збільшення видатків, або більш радикальної перебудови. Але м'який клімат безпеки, з одного боку, та завдання, зв'язані з підготовкою до інтеграції у Європейський Союз, з іншого, ускладнюють забезпечення підтримки збільшення оборонних видатків. Радикальна перебудова, з іншого боку, стримується інституційним спротивом та невизначеністю того, як мають перебудовуватись збройні сили і які пріоритети мають бути визначені. Це проблема не тільки нових членів. Багато країн, які є членами Альянсу вже тривалий час, стикаються з такими ж труднощами, як і країни-кандидати.

Кампанія в Косові

Загроза стабільності у Південно-Східній Європі, викликана насильством в Косові, кинула серйозніший виклик як Альянсу в цілому, так і новим членам. Політично неоднозначне рішення втрутитись в конфлікт вимагало високого ступеня єдності та консенсусу, що на думку багатьох аналітиків мав ускладнитись через вступ нових членів. Але ці побоювання не справдились і прийняти рішення про втручання у складі 19 членів було не важче, ніж у складі 16. Однак нові союзники негайно були вимушені підтвердити свої зобов'язання і були закликані продемонструвати практичну відданість цінностям Альянсу, які вони теоретично визнали під час переговорів та підготовки до членства.

Новим членам НАТО нелегко далося прийняття рішення про втручання у Косові. Усі три країни традиційно мали добрі відносини з Югославією в цілому і дружні відносини з сербами зокрема. Більше того, Угорщину особливо турбували можливі репресії проти етнічних угорців, що мешкають у Югославії. Громадська думка, особливо у Чеській Республіці, не була повною мірою переконана у необхідності військових дій. Жодна з країн не очікувала, що їхні збройні сили так швидко закличуть до виконання обов'язків і усі вони не були схильні до взяття на себе додаткового фінансового тягаря. Але ці та інші питання, що непокоїли країни, відкрито обговорювались перед прийняттям Північноатлантичною радою рішення про початок операції, викликаного необхідністю збереження регіональної стабільності та гостротою гуманітарної ситуації. Важливо те, що усі три нових члени витримали своє перше і найважче випробування і взяли участь у кампанії та подальшій місії з підтримки миру.

Хоча стурбованість, що висловлювалась до Мадридського саміту щодо можливих негативних наслідків розширення для єдності та ефективності Альянсу, виявилась необґрунтованою, цього не можна виключити в майбутньому. Якщо велика група країн вступить до Альянсу, його механізм досягнення консенсусу може зазнати завеликого напруження і дати збій, або, щонайменше, ослабнути. Це побоювання, так само, як і попереднє, може також виявитись невиправданим. Адже підтримка та співпраця з боку таких країн, як Албанія, Болгарія, Румунія та колишня Югославська Республіка Македонія * під час косовської операції, яка часто вимагала рішучого прийняття політичних рішень та потужного відчуття причетності до цілей Альянсу, була зразковою. Однак це питання має бути розв'язане до розгляду питання про запрошення. Саме по собі питання кількості в такому випадку може створити головну проблему, викликавши скоріше адміністративне, ніж політичне навантаження.

Відносини з Росією

Серед складних питань, пов’язаних з дебатами щодо розширення, які точилися на початку 90-х років, питання відносин з Росією було найбільш непіддатливим. Хоча Росія не мала прямого права голосу або вето щодо цього рішення, країна розглядалась тоді й вважається сьогодні невід'ємним партнером у розбудові та підтриманні безпеки в євро-атлантичному регіоні. Хоча розширення ніколи і ніяким способом не було спрямоване проти Росії і не вважалось трьома країнами-кандидатами та усім Альянсом перешкодою дружнім відносинам, Москва не поділяла цих поглядів. Великодержавні інстинкти та довготривалі традиції домінування над своїми сусідами спричиняли болісне сприйняття того факту, що колишні союзники самостійно визначають своє майбутнє. Непіддатливість загнала Росію у глухий політичний кут, де єдиним способом впливати на події було створення проблем, як це, наприклад було під час підписання Основоположного акта в 1997 р. Непорозуміння та підозра ще більше зросли під час кампанії у Косові.

В очах країн-кандидатів, особливо у Польщі, російська політика кінця 90-х років була спрямована на збереження особливого droit de regard (прерогатива на повагу власних поглядів) у Східній Європі та підрив цінності розширення через нав'язування другорядного членства новим членам Альянсу, позбавивши їх гарантій безпеки, що передбачені Статтею 5. Якщо намір Росії був справді таким, він провалився. НАТО, з свого боку, робило усе можливе для того, щоб запевнити Росію у своїх миролюбних намірах, не ігноруючи при цьому своїх зобов'язань стосовно трьох нових членів, узявши на озброєння обережну політику розбудови довіри, що була втілена у рішення не розгортати збройних сил Альянсу та ядерних озброєнь на території нових союзників.

Досвід останніх трьох років та спільної роботи над розбудовою миру в колишній Югославії переконав багатьох в Росії в тому, що вони можуть жити поряд з розширеним НАТО. Це відбиває, наприклад, нещодавнє поліпшення відносин між Росією та Польщею. Після майже десятиріччя взаємної недовіри Росія і Польща перенесли свої двосторонні відносини на нову рівноправну та взаємно вигідну основу. Справді на противагу попереднім передбаченням, членство ЧеськоїРеспубліки, Угорщини та Польщі в НАТО не викликало погіршення відносин між цими державами та Росією.

Хоча Москву не вдається переконати у корисності розширення НАТО, майбутні запрошення до членства вже не розглядаються такою загрозою, або перешкодою для інтересів Росії. Тому російський фактор перестає бути перешкодою на шляху до наступного раунду розширення. Це та досвід трьох перших країн, що вступили до НАТО в період після закінчення холодної війни, мають сприяти прийняттю рішення у Празі та надати Альянсу можливість зробити доступними переваги членства для багатьох інших країн-кандидатів.

Анджей Каркошка - голова аналітичного відділу женевського Центру демократичного контролю над збройними силами та колишній заступник міністра оборони Польщі.


*Туреччина визнає Республіку Македонія за її конституційною назвою.



Дебати
Чи може НАТО залишатися ефективним військово-політичним альянсом за умов подальшого розширення ?
Рональд Д. Азмус            Версії              Чарльз Грант

Рональд Д. Азмус є старшим науковим співробітником відділу європейських студій Ради з питань зовнішніх відносин (www.cfr.org). З 1997 по 2000 рік працював другим заступником міністра з європейських питань у державному департаменті США, де відповідав за питання безпеки Європи та НАТО. Пан Азмус є автором дипломатичної історії розширення Північноатлантичного альянсу "Відкриті двері НАТО" (Columbia University Press), що готується до друку цього року.

Чарльз Грант - директор лондонського Центру європейських реформ (ЦЄР) (www.cer.org.uk). Він є автором кількох публікацій ЦЄР, у тому числі "Європа 2010": оптимістичний погляд в майбутнє" та "Європейська військова революція" - написаної у співавторстві з Жілем Андреані та Крістофом Бертрамом.

Так

Ні

Шановний Чарльзе!

Iз нетерпінням чекаю обміну думками з Вами. Як прихильник розширення НАТО та підвищення ефективності Альянсу, я давно вважаю за необхідне відверто обговорити ці питання.

Безумовно, НАТО може залишатися ефективною організацією і за умов розширення. Чи станеться так насправді - це вже інше питання, до якого я повернусь пізніше. Отже, розглянемо всі аргументи по черзі. Вочевидь, розширення кола союзників, що підтримують трансатлантичний зв'язок, є позитивним процесом в принципі. Минулі етапи розширення тільки зміцнювали Альянс, а не послаблювали його. До того ж центрально- та східноєвропейські країни-кандидати в багатьох випадках ставляться до НАТО з більшим ентузіазмом, ніж деякі з нинішніх членів.

Стратегічною метою розширення НАТО було подолання наслідків поділу Європи часів холодної війни, зміцнення демократії в країнах Центральної та Східної Європи та перетворення Альянсу в наріжний камінь нової архітектури загальноєвропейської безпеки. Тим самим передбачалося, що рано чи пізно більшість східних країн континенту, якщо не всі, приєднаються до НАТО. Окремі держави залишатимуться поза Альянсом через невідповідність критеріям вступу, або за власним вибором, обумовленим історичними причинами. Проте, остаточні контури НАТО (так само, як і Європейського Союзу) стануть відображенням реалій сучасної Європи, а тому, охоплюватимуть від 25 до 30 країн.

Однак, це не повною мірою відповідає на поставлене запитання: чи стане сучасне НАТО - у тій формі, в якій існує нині, а не теоретично - міцнішою після розширення, особливо, якщо на саміті в Празі цього року відбудеться приєднання великої групи країн-кандидатів. Моя відповідь: так, але за умов вирішення трьох проблем.


По-перше, необхідно визначитись, як оптимізувати розширене НАТО. Можливо, для цього необхідно докорінно змінити організацію роботи Альянсу. Ця тема потребує повної відкритості та зняття існуючих табу на її обговорення. Мене дивує, що в той час, коли в Європейському Союзі широко обговорюється, як працюватиме ця організація після розширення, в НАТО таке питання практично не порушується. Я свідомий того, що ця тема є досить делікатною. Але якщо немає можливості дебатувати з цього приводу у офіційних колах НАТО, то, можливо, до початку Празького саміту варто організувати неформальні обговорення за участі фахівців.

По-друге, успіх майбутнього НАТО залежатиме, насамперед, від ефективності та оборонної спроможності її членів - як старих, так і нових. Ефективність збройних сил трьох країн, що останніми приєдналися до Альянсу виявилася нижчою, ніж ми очікували. А порівняно з цими державами багато країн-кандидатів є меншими і слабкішими. Необхідно удосконалити систему допомоги новим членам, що підтримувала б їхню ефективність на належному рівні і після вступу, коли вимоги з боку Альянсу дещо послаблюються. Проте будьмо відвертими: нам бракує ще й системи кращого заохочення "старих" членів Альянсу для поліпшення їхньої ефективності. Більшість існуючих недоліків НАТО пояснюється не наявністю в ній нових країн, а неефективною роботою "старих" членів Альянсу в останні роки.

По-третє, ключовим питанням майбутнього, на мою думку, є не кількість членів, а мета Альянсу. Тобто - не список, а ідея. Протягом 1990-х років НАТО трансформувалося з Альянсу США та Західної Європи, покликаного стримувати залишки російської загрози, у союз між Сполученими Штатами та усією Європою, який простягнув руку дружби колишньому ворогові часів холодної війни - Росії і переорієнтувався на протидію новим викликам. Уже тоді дехто з нас підіймав питання: як буде розвиватися НАТО, якщо і коли нам вдасться стабілізувати Центральну та Східну Європу і розвинути відносини співпраці з Росією.

Можливо, цей час уже настав. Ми близькі до успіху у зміцненні миру й стабільності у східній половині континенту. Зникає небезпека відновлення загрози з боку Росії. Хоча в євро-атлантичному просторі все ще зберігаються певні джерела нестабільності, вони вже не становлять суттєвої загрози нашій безпеці. Все це, без сумніву, є доброю ознакою. Однак події 11 вересня показали, що існують інші реальні загрози безпеці країн Альянсу, які надходять ззовні Європи. НАТО не готове адекватно реагувати на них.

Тому перед організацією постає принципово важливий вибір. Альянс може й надалі зосереджуватись на зменшенні загроз у євро-атлантичному просторі. За такої умови його завдання фактично обмежується підтримкою стабільності на континенті, який наразі вже є доволі стабільним. Натомість, НАТО може обрати шлях трансформації, спрямованої на протистояння сучасним загрозам, майже всі з яких надходять ззовні Європи. У такому випадку організація залишатиметься військовим Альянсом, але зосереджуватиметься на протидії новим військовим загрозам, що постають перед її членами.

Усі ці питання є досить істотними. З нетерпінням чекаю можливості обговорити їх з Вами.

З повагою,
Рон.


Шановний Роне!

Я погоджуюсь з Вами у тому, що НАТО є важливою організацією, яка конче потребує реформування. Я згоден і з тим, що розширення Альянсу на Центральну та Східну Європу є бажаним процесом. НАТО, як і Європейський Союз, сприяє розширенню зони миру, безпеки та стабільності на всю східну половину континенту. Проте я не певен, що нове НАТО, яке виникне після розширення, буде сильною військовою структурою.

Коли Ви говорите про силу НАТО, Ви маєте на увазі військову потужність. Я вважаю, що Альянс збереже свою політичну вагу, проте важливість його оборонної складової зменшилась і зменшуватиметься надалі. Безумовно, Альянс завжди мав як військову, так і політичну мету. Відтоді, як скінчилась холодна війна, НАТО взяло на себе нову військову місію -- підтримку миру на Балканах. Однак, на загал, більшого значення набула саме політична роль Альянсу як організації загальноєвропейської безпеки. У 1997 році Сполучені Штати підштовхнули своїх союзників до прийняття трьох нових членів, а нині підштовхують прийняти ще кількох на Празькому саміті в листопаді, аби прив'язати їх до євро-атлантичного політичного простору.

Ви також визнали, що Чеська Республіка, Угорщина та Польща скоріше погіршують, ніж поліпшують військову ефективність Альянсу. Наступна хвиля розширення також послабить військову цілісність та результативність організації. Чинна адміністрація президента Буша, як і адміністрація Клінтона, в якій Ви працювали, вважає, що політичні переваги розширення є важливішим чинником, ніж послаблення військової складової НАТО. З цим я погоджуюсь. 

Події 11 вересня тільки посилили тривалу тенденцію Альянсу до трансформації в більш політичну організацію. Адміністрація Буша не хотіла використовувати НАТО для військових дій в Афганістані. Частково таке рішення обумовлювалось абсолютно слушною причиною: Альянсу бракує багатьох військових ресурсів, необхідних для боротьби з Талібаном та організацією Алькаїда. Проте, була й інша причина. Багато хто в Пентагоні розглядає НАТО як відносно маргінальну європейську структуру. Вони використовували її для проведення повітряної кампанії 1999 року у Косові та Сербії, але з прикрістю пересвідчились, що механізм численних комітетів Альянсу, що давав можливість окремим країнам, зокрема Франції, накладати вето на бомбардування певних цілей, гальмує взаємодію Сполучених Штатів з НАТО.

Отже, бажання Америки задіяти Альянс до нової серйозної військової кампанії видається маловірогідним. США радше проведуть подібну операцію самостійно, або із задіянням до командної структури кількох найближчих союзників. Безумовно, Сполучені Штати задовольняє проведення миротворчих місій на Балканах саме під проводом НАТО. Європейський Союз вже визначив своєю "головною метою" створення до 2003 року військового формування з 60 000 особового складу, яке зможе розгортатися для проведення операцій тривалістю до одного року. Якщо ці плани не закінчаться остаточним провалом, то ЄС почне перебирати частину миротворчої ролі Альянсу. Існують також плани заміщення НАТО Європейським Союзом у питаннях відповідальності за 1000 військових (з країн Європи) в колишній Югославській Республіці Македонія. *. Якщо Європейський Союз успішно виконає таке завдання, то згодом він може очолити й боснійську операцію. Адміністрація Буша чітко дала зрозуміти, що європейці повинні взяти на себе більше відповідальності за порядок "у власному домі" і це цілком логічно.

Можливо, що за Альянсом залишаться ті миротворчі операції, які за оцінкою ЄС вважатимуться занадто складними, як, наприклад, місія в Косові. Чи буде тоді майбутнє НАТО розглядатися як сильна військова організація порівняно з НАТО тих часів, коли воно захищало Європу від Радянського Союзу і проводило повітряну кампанію у Косові?

Звичайно, я не буду заперечувати важливість миротворчої діяльності Альянсу. Я також ціную зусилля НАТО, спрямовані на досягнення оперативної сумісності між країнами-членами, що дозволить забезпечувати зв'язок та взаємодію під час виконання спільних операцій. Якщо Європейський Союз спроможний до проведення успішної миротворчої операції на Балканах, він може скористатися допомогою фахівців НАТО з оперативного планування та досвідом співпраці, накопиченим країнами-членами в межах інтегрованої військової структури Альянсу так само, як і досвідом взаємодії з країнами, що не належать до цієї структури, але брали участь у балканських операціях під проводом НАТО (Франція та нейтральні країни ЄС).

Однак військові завдання Альянсу як миротворчої організації та "хрещеного батька" військових амбіцій, які зароджуються в Європейському Союзі, є, безумовно, менш важливими, ніж його політична роль, що полягає в подальшому залучені Сполучених Штатів до розв'язання проблем європейської безпеки, сприянні об'єднанню двох половин континенту, а в майбутньому, сподіваюсь, і в закріпленні за Росією належного місця в управлінні безпекою Європи. Досить перспективною у цьому контексті виглядає ідея прем'єр-міністра Великої Британії Тоні Блера щодо створення ради 19 країн НАТО та Росії для обговорення питань, що торкаються спільних інтересів. Мені прикро, що консервативні елементи в Пентагоні, принаймні поки що, гальмують втілення цієї ідеї.

В майбутньому я бачу НАТО, як організацію загальноєвропейської безпеки, яка й надалі матиме військову структуру. Ця структура зосереджуватиметься переважно на Європі та її близькому зарубіжжі. А Ви, здається, хотіли б, щоб НАТО відігравало активну глобальну роль у боротьбі з тероризмом. Чи доцільно, щоб саме ця організація брала на себе таке завдання ? І скільки людей у оборонному відомстві США поділяють Вашу думку?

З повагою,
Чарльз


Шановний Чарльзе!

Чи стане розширене НАТО військово сильнішим, або слабкішим, залежатиме від політики, яку ми розробимо. Не існує універсального закону розвитку альянсів, який передбачав би, що військова ефективність НАТО має знизитись в результаті розширення. Так, інтеграція нових членів Альянсу виявилася складнішою, ніж очікувалось, проте це не послабило НАТО. Нові країни-члени роблять реальний внесок в операції на Балканах та в інших місцях. З часом цей внесок зростатиме. Виборовши свою свободу, ці країни усвідомлюють необхідність захищати її.

Але реальна розбіжність наших поглядів полягає в іншому. Ви вважаєте, що роль НАТО буде переважно політичною, оскільки військові загрози в Європі зникають, а протистояння новим викликам ззовні Європи є для Альянсу небажаним, або занадто складним завданням. На мою ж думку, НАТО повинне боротися з цими новими загрозами. За змальованим Вами сценарієм "політичного Альянсу" роль НАТО невдовзі б обмежилась "домогосподарством" на континенті. Якщо Альянс не буде залученим до вирішення ключових стратегічних питань, що постають перед нашими країнами, він втратить чільне місце в політиці держав-членів. Суцільна політизація НАТО означала б, що Альянс стоїть на півдорозі до розпаду.

Адміністрація, у якій я працював, докладала зусиль, аби після стабілізації Центральної і Східної Європи та розбудови нової співпраці з Росією Альянс, шляхом природної еволюції, перебирав нові місії, які сягали б туди, звідки можуть надходити майбутні загрози. Готуючись до Вашингтонського саміту 1999 року, ми намагалися створити передумови для руху НАТО саме в такому напрямку. Але наші досягнення були незначними, оскільки більшість європейських союзників обстоювали ідею ролі Альянсу, обмеженої врегулюванням кризових ситуацій в близькому зарубіжжі Європи.

11 вересня чітко показало, що нам бракувало перспективного бачення. Загрози нашій безпеці, що відносяться до Статті 5 Північноатлантичного договору, надходять не тільки і не стільки з довкола Європи. Вони можуть надходити і з-поза меж континенту - від терористів та країн, що володіють зброєю масового знищення. У сучасному світі, де терористичні удари плануються в Європі, фінансуються в Азії, а завдаються в Сполучених Штатах, навряд чи є сенс говорити про обмеження дій НАТО територією Європи та її близького зарубіжжя. Як діятиме Європа якщо, чи коли терористи завдадуть удару по одному з її великих міст з застосуванням зброї масового знищення ?

Я сподіваюсь, що 11 вересня стало сигналом перестороги. Невдовзі після терактів я був присутнім на вечері у Вашингтоні з міністром закордонних справ однієї з провідних держав Європи. Він поставив запитання, чи не будуть історики критикувати сьогоднішніх можновладців за самозаспокоєність, що призвела до послаблення оборонної спроможності наших держав на тлі нових тоталітарних загроз. Можливо, він мав рацію. На саміті у Вашингтоні глави держав та урядів країн НАТО зобов'язалися розбудовувати Альянс, який у протидії загрозам XXI сторіччя був би не менш ефективним, ніж у своїй переможній боротьбі у холодній війні. Якщо ми відповідально ставимося до цього зобов'язання, то мусимо трансформувати НАТО у ефективніший інструмент реагування на загрози сьогодення.

Скільки людей у Вашингтоні поділяють мою думку? - Більше, ніж підтримувало ідею розширення НАТО на початковому етапі, коли я та мої однодумці обстоювали її. А якщо говорити цілком серйозно, то я все ще вірю, що адміністрація Буша скористається успадкованими досягненнями і забезпечить новим завданням НАТО пріоритетне місце в порядку денному Празького саміту. Було б помилкою відмовлятися від такої політики саме тоді, коли європейці визнали її необхідність. Впродовж десятиріч Сполучені Штати заохочували своїх європейських союзників до активнішої ролі поза межами традиційної відповідальності Альянсу. Після 11 вересня наша потреба в союзниках та союзах не зменшилась, а тільки зросла.

Я вважаю, що після подій 11 вересня адміністрація Буша не скористалася можливістю зміцнити консенсус країн НАТО щодо нових місій Альянсу. Проте проблема не лише в інстинктивній схильності чинної адміністрації до односторонніх дій. Мова йде ще й про хронічну неспроможність Європи адекватно фінансувати оборону і сприймати нові загрози з належною серйозністю. Одним з найбільш розчаровуючих аспектів моєї роботи в державному департаменті було читання звітів про те, як європейські союзники з року в рік не могли досягти цілей оборонного планування НАТО і як байдуже це сприймалося урядами європейських країн та їх населенням. Чим серйозніше поставляться європейці до питань безпеки, тим серйозніше їх сприйматимуть у Вашингтоні.


З повагою,
Рон



Шановний Роне!

Ви хотіли б, аби НАТО виконувало глобальну військову функцію в реагуванні на нові загрози безпеці. Але моя незгода з Вами стосується головним чином не питання доцільності розвитку НАТО в такому напрямі. Річ в тім, що я маю серйозні сумніви щодо реалістичності Ваших пропозицій. По-перше, проаналізуймо географічні виміри НАТО. Ви слушно зауважили, що сучасні загрози безпеці мають глобальний характер. Америка часто звинувачує європейців в егоцентризмі і в тому, що вони переймаються лише подіями "у власному домі". Справді, багатьом в Європі бракує глобального бачення, притаманного зовнішньополітичній еліті США. Будьмо відвертими: надмірне зосередження на європейському близькому зарубіжжі - особливий недолік окремих невеликих країн членів ЄС.

Однак саме європейці, а не американці відправили свої війська до Східного Тимору. Не американські, а британські та французькі солдати знаходяться в Африці. Навіть у Кабулі Міжнародні сили підтримки безпеки є переважно європейськими за своїм складом. Тож не будемо перебільшувати європейський егоцентризм. Проте, плануючи використання своїх обмежених оборонних ресурсів, європейці справді повинні визначитися з пріоритетами. При визначенні можливих регіонів застосування своїх збройних сил для досягнення "головної мети", європейці, як правило, говорять про Балкани та Африку. Враховуючи низьку заінтересованість Африкою з боку Сполучених Штатів, а також бажання Америки скоротити свою участь в балканських операціях, вищезгадані пріоритети Європи, вочевидь, є логічними. Оскільки європейцям бракує ресурсів для самостійного планування та створення власних збройних сил, здатних виконувати операції під проводом ЄС чи НАТО, то немає особливого сенсу у тому, щоб НАТО - організація, члени якої, за винятком двох країн, належать до Європи - зосереджувала свої плани на гарячих точках, таких як Кашмір, Корея чи Тайвань.

До того ж, якби адміністрація Буша справді хотіла задіяти НАТО до проведення військових операцій в таких місцях, як Афганістан, то це міняло б справу. Але, як мені відомо, керівництво США хоче, щоб НАТО " доглядало" власне за Європою, в той час, як односторонні операції, або добровільні коаліції зосереджувалися на нових загрозах безпеці.

Поділ праці відбувається не лише за географічною ознакою. Я поділяю Ваше розчарування тим, що ефективність зусиль європейців щодо розбудови оборонної спроможності підривається браком коштів та, що навіть важливіше, браком військових реформ. Це насправді призводить до того, що Сполученим Штатам дедалі важче взаємодіяти з європейськими збройними силами в умовах конфліктів високої інтенсивності. Я згоден, що це підриває цілісність Альянсу, але реальність полягає в тому, що у передбачуваному майбутньому військова спроможність Європи не зазнає радикального удосконалення. Очевидно, ми мусимо визнати неминучість значного поділу праці і зробити якнайбільше з урахуванням цієї обставини. Кожна зі сторін по обидва боки Атлантики може виконати те, чого не хотіла б робити інша: європейці готові надавати велику кількість миротворців, в той час, як США готові витрачати гроші на високотехнічне військове обладнання. Тому Європа і Сполучені Штати потребують одне одного, що могло б сприяти цілісності Альянсу.

І останнє. Ви хотіли б, щоб НАТО зосереджувалось на боротьбі з новими загрозами безпеці, такими як тероризм та зброя масового знищення (ЗМЗ). Звичайно, Альянс має робити все можливе, аби протидіяти цим загрозам. Та чи доцільно надавати йому одну з головних ролей? Боротьба з тероризмом, безумовно, потребує обміну розвідувальною інформацією та оперативного прийняття рішень. Громіздка бюрократична машина НАТО, що невдовзі, вірогідно, включатиме 25 країн, може виявитися не зовсім придатною для такої боротьби. Той самий аргумент стосується і боротьби з поширенням ЗМЗ. Вам не здається, що Альянс занадто неповороткий і має проблеми із захистом оперативної інформації, щоб керувати наступальною операцією зі знищення, скажімо, заводів, що виробляють біологічну зброю. Я припускаю, що Пентагон радше боротиметься з тероризмом та ЗМЗ самотужки, або спільно з невеликою групою союзників, які можуть зберігати таємницю, надавати кваліфіковану військову допомогу і не будуть заперечувати проти командування США.

З повагою,
Чарльз



Шановний Чарльзе!

Якщо ми погоджуємось, що в питаннях стратегічного трансатлантичного співробітництва Сполучені Штати та Європа повинні зосередитись на пріоритеті боротьби з новими загрозами, і що майже усі ці загрози надходять ззовні Європи, то можна вважати, що ми знайшли серйозну основу для порозуміння. Йдеться не про те, що НАТО має стати глобальною структурою (навіть я не вважаю, що роль Альянсу має поширюватись, скажімо, на острови Спретлі). Але НАТО повинне мати достатню оборонну спроможність для виконання операцій в Центральній Азії, на Близькому Сході та в Перській затоці. Зрештою, саме звідти, найвірогідніше, надходять найбільші загрози нашій спільній майбутній безпеці.

Чи можливо забезпечити це на практиці? Я не певен. Але намагатися необхідно. Поставлені Вами запитання є слушними і потребують відповіді. Але варто додати, що вони належать до тієї ж категорії, що й аргументи скептиків у 1949 році, коли створювалось НАТО, та на початку 1990-х років, коли почалося обговорення ідеї розширення Альянсу. Я задоволений тим, що тоді наші керівники поставили завдання знайти можливість практичного втілення задуманого і не пристали на поради песимістів.

Саме такого підходу та рішучості ми потребуємо і сьогодні. Перед нами постає стратегічне питання : чи зможе Захід переорієнтуватися в такий спосіб, щоб протистояти тероризму та зброї масового знищення, що становлять потенційну загрозу самому існуванню сучасного світу. Якщо найрозвинутіші й найбагатші країни трансатлантичної спільноти не спроможні збагнути, як це зробити, то тут щось, вочевидь, неправильно. Сподіваюсь, ми зможемо дати собі раду зараз, а не чекати нових терактів, що потенційно можуть забрати життя ще більшої кількості американців чи європейців.

І давайте не втрачати надії на адміністрацію Буша. ЇЇ політика тільки-но розвивається. В питаннях розширення Альянсу та відносинах НАТО - Росія чинне керівництво США продовжує політичну лінію своїх попередників. Проте йому необхідно визначитись, чи підтримувати пріоритет нових місій Альянсу на саміті в Празі. Сподіваюсь, відповідь на це запитання буде позитивною. Якщо ж цього не станеться, то адміністрація США очолить натомість процес маргіналізації, а в кінцевому підсумку повної руйнації найважливішого для Сполучених Штатів альянсу.

З повагою,
Рон



Шановний Роне!

Ви, безумовно, маєте рацію в тому, що НАТО повинне бути готовим діяти в Центральній Азії, на Близькому Сході та в Перській затоці. Я згоден, що Альянс має якомога ефективніше удосконалювати свою військову структуру для виконання нових завдань. Навіть якщо результати таких зусиль будуть не занадто вражаючими, то готуючись протистояти загрозам, що надходять ззовні, НАТО принаймні стане придатнішим інструментом для країн-членів. У своєму першому листі Ви цілком слушно зауважили, що Альянс потребує інституційних реформ. Можливо, Альянс не має потреби у створенні спеціального екстравагантного органу для перегляду організаційних засад, за прикладом ЄС, але було б доцільно, аби група фахівців проаналізувала фундаментальні питання діяльності НАТО .

І все ж найбільше мене непокоїть не те, чи зможе НАТО трансформуватися в більш ефективну організацію, а те, що політичним лідерам з обох боків Атлантики дедалі важче дійти згоди у поглядах на сучасний світ. Європейці стурбовані тим, що Сполучені Штати заінтересовані лише у військовому протистоянні терористичним загрозам, що вони забувають про економічні, політичні та культурні корені тероризму, витрачають замало коштів на підтримку та розвиток найбідніших країн світу, і, здається, панічно бояться міжнародних договорів. Американці ж, зі свого боку, розчаровані неспроможністю Європи розвивати свій оборонний потенціал, її повільно діючими та часто неефективними інституціями, бажанням радше торгувати з "країнами-паріями", ніж ізолювати їх, а також пієтетом європейських країн до міжнародних договорів та організацій.

Якщо уряди держав Європи та США будуть і надалі спілкуватися, не чуючи один одного, як це виглядало впродовж перших двох місяців цього року, НАТО не зможе бути ефективною організацією. Але якщо вони докладуть зусиль, аби справді зрозуміти занепокоєння один одного і почнуть говорити та діяти з урахуванням цього, то американці та європейці зможуть відновити єдність своєї мети. Тільки тоді нове, трансформоване НАТО матиме майбутнє, як механізм досягнення спільної цілі. Впевнений, що Ви погодитесь з такою думкою.


З повагою,
Чарльз



*Туреччина визнає Республіку Македонія за її конституційною назвою.



Книжковий огляд
Модернізація збройних сил
 

Себестьєн Л. фон Горка робить огляд трьох книжок з питань військової реформи після закінчення холодної війни.

Кризи останнього десятиріччя, що мали місце в Боснії та Герцеговині, Сомалі, Косові й Афганістані, не залишають жодних сумнівів щодо засадничої трансформації, якої зазнали збройні сили у період після закінчення холодної війни. Ця трансформація охопила оснащення і завдання збройних сил, а також їх стосунки з суспільством. Всі три книги, огляд яких представлено нижче, містять аналіз співвідношення сучасних збройних сил із суспільствами, які їх оточують та забезпечують і способів їх застосування для вирішення сучасних проблем.

Перші дві роботи -- „Розширення НАТО і Центральна Європа: дослідження відносин між цивільними та військовими „ (NDU Press, Вашингтон, 1996) Джеффрі Саймона і збірка нарисів “Армія і держава у посткомуністичній Європі” (Frank Cass, Лондон, 2001), видана Девідом Бетцем та Джоном Ловенхардтом, аналізують проблеми, що постали перед країнами колишнього Варшавського пакту -- призначені для обмеженого кола фахівців. Англомовних спеціалістів у цій галузі небагато і вони розкидані по різних країнах. Як правило, вони безпосередньо знайомі з проблемами, що розглядаються, оскільки у багатьох випадках мають досвід роботи в урядових установах, пов'язаних з оборонним сектором, тож неточності або необгрунтовані узагальнення є маловірогідними. Третя книга “Дискусія з питань втручання: вироблення принципової позиції” (US Army War College, Carlisle, PA, 2002) Джона Гарафіно розглядає своєчасне і болюче питання: коли країна має право застосувати силу в сучасних умовах? У своїй роботі американський автор зосереджується на аспектах стратегії США щодо задіяння збройних сил і, на перший погляд, може видатись "третім зайвим" в цьому тріо. Проте в сучасному світі всі розвинуті країни стикаються з проблемами численних змін в стратегічному оточенні, що виникли по закінченню холодної війни. Незважаючи на постійну и гнітючу загрозу третьої світової війни, в ті часи існувала заспокійлива передбачуваність і стабільність, оскільки ворог, завдання і засоби боротьби були очевидними. Сьогодні ми отримуємо мирні дивіденди: зменшення чисельності збройних сил та скорочення оборонних бюджетів, проте, численні нові завдання, що потребують великих витрат, наприклад, впровадження і підтримка миру та розбудова державності, потребують нової спроможності і ресурсів. Всі держави НАТО відчувають наслідки цих змін, так само, як і країни, що бажають зближення з Альянсом і хочуть робити свій внесок у виконання нових місій.

Хоча Джеффрі Саймон видав свою книгу шість років тому, її включено до цього огляду з двох причин. По-перше, він майже щомісяця відвідував Центральну Європу в роки, що передували першому раунду розширення НАТО в 1999 році, що дозволило Саймону обійти всіх західних авторів, які досліджували реформування збройних сил країн регіону. Важко знайти іншого автора такої кількості публікацій про вищезгадані країни, якщо взяти до уваги його книгу 1996 року і огляди, що регулярно друкувалися в “Стратегічному форумі”, інформаційному виданні Інституту досліджень з питань національної безпеки Національного університету оборони. По-друге, якщо взяти до уваги рішення щодо другого раунду розширення НАТО, що буде прийнято на Празькому саміті в листопаді та той факт, що Саймон готує до видання нову книгу на ту саму тему, доцільно було б згадати його оцінку реформування оборони в країнах Центральної Європи до Вашингтонського саміту 1999 року.

Вищезгадана робота містить загальний розгляд ініціатив НАТО, спрямованих на розвиток співпраці та потенційне розширення, а також хронологічно структурований опис підходів до військової реформи у кожній країні на початку 1990-х років та аналіз їх впровадження. Німеччина аналізується з урахуванням приєднання Національної народної армії до Бундесверу. Окремі розділи присвячено Чехословаччині та її державам-наступницям, Угорщині і Польщі. У висновку Саймон аналізує найболючіші питання, що є спільними для всіх. Звіт по кожній країні є майже вичерпним завдяки великій кількості подробиць, зокрема, що стосується цитування та аналізу дій чільних посадовців, що свідчить про можливості автора мати до них доступ та часто зустрічатися з тими, про кого йдеться в його книзі. Тому він представив докладний аналіз скорочення збройних сил та організаційних змін, а також перепон на шляху реформ у кожному випадку.

Розділ, присвячений Польщі, дає читачам уявлення про конфлікт між президентом Валенсою і цивільною верхівкою Міністерства оборони, з одного боку, та начальником Генерального штабу, який досить винахідливо підходив до тлумачення конституційних обмежень та командної субординації, з іншого. У випадку з Угорщиною читачі отримують документально обгрунтований аналіз довільного розуміння цивільного контролю над збройними силами, яке існувало (та все ще існує) в Будапешті. Головне спрямування критики Саймона добре сформульовано у підзаголовку: Від громадян у військовій формі до генералів у цивільному. Конституційна плутанина визначається як справжня перешкода дієвому контролю та реформуванню збройних сил, так само, як і неефективність парламентського оборонного комітету у здійсненні контролю над оборонними видатками. Загалом, навіть у коротших розділах, присвячених Чехословаччині та її державам-наступницям, Саймон закладає підвалини для подальшого аналізу труднощів, які мала (а в деяких випадках, має і тепер) кожна країна, що переходить від військової системи, підпорядкованій Москві, переобтяженій офіцерами і неспроможній забезпечити делегування відповідальності на рівні сержантів, до системи незалежних сучасних збройних сил, які формуються на основі національних та визначених консенсусом потреб Альянсу і в яких вітають прояви ініціативи.

Єдиний недолік книги Саймона, який можна назвати, не є принципово важливим і його важко було б уникнути. Завжди можна поставити під сумнів глибину розуміння автором країни та її національних проблем (особливо в такій спеціалізованій галузі, як оборона), якщо він не володіє мовою або мовами цієї країни. Людині, що також була залучена до процесу реформування оборони, в деяких випадках легко побачити, де саме знання місцевих реалій дозволило б отримати глибше розуміння ситуації або прояснити деякі питання. Однак висновки автора не втрачають своєї сили. Більшість заінтересованих країн мала б підходити до військово-оборонної реформи серйозніше і зміцнювати престиж цієї давно занедбаної галузі, а також мала б докладати більше зусиль для виконання своїх міжнародних фінансових та політичних зобов'язань. На жаль, хоча за цей час три з проаналізованих у книзі країн приєдналися до НАТО, мало що змінилося з часу публікації.

Видавництво “Франк Касс”, мабуть, є улюбленим для аналітиків питань безпеки, оскільки воно створило собі нішу на цьому ринку, яку можна порівняти хіба що з місцем видавництва Грінвудс в США, через розповсюдження невеликих публікацій з питань розвідки, правоохоронної діяльності, тероризму та видання монографій, присвячених окремим аспектам холодної війни. Як правило, я з певним скептицизмом ставлюся до таких збірок нарисів як “Армія і держава у посткомуністичній Європі”; роботи, що складають таку книгу, часто майже не пов'язані одна з одною, занадто різні за своїм рівнем, або це просто збірка матеріалів, які було необхідно видати після проведення якоїсь міжнародної конференції. До того ж я маю відразу до таких беззмістовних визначень як "посткомуністичний" - можна зрозуміти географічні кордони, що розуміються під цим терміном, але поєднання таких різних країн як Словенія і Російська Федерація навряд чи дає наукове обгрунтування такої "дискретної класифікації". Проте, відкинувши ці зауваження, ми можемо тільки вітати появу цієї книги, оскільки її автори зосереджуються на питаннях, рівень розуміння яких суспільством є далеким від довершеного.

Збірка містить дев'ять робіт; деякі з них мають загальний характер, наприклад, огляд стосунків між цивільними і військовими в нових демократичних державах, зроблений Крісом Доннеллі з НАТО, інші присвячені конкретнішим питанням, як, зокрема, аналіз реформування армії Росії Павла Баєва. У деяких випадках автори вдаються до стилю офіціійних документів, змальовуючи ситуацію власної країни. Проте цю обставину пом'якшує вибір певних тем для висвітлення, аналіз яких важко (якщо взагалі можливо) знайти в інших джерелах. Прикладами такого нового підходу є робота Антона Беблера, в якій розглядається питання корупції в службах безпеки країн Центральної та Східної Європи, та допис Свена Гуннара Сімонсена, що містить, зокрема, аналіз такого явища як націоналізм в російських збройних силах. Загалом, це корисне видання, щонайменше, з точки зору розширення знань аналітиків з питань певної країни; щодо пересічного читача, книга дає можливість швидко ознайомитись з найгострішими проблемами в галузі безпеки, успадкованими від комуністичного режиму.

У своїй монографії Джон Гарафано, колишній представник Школи урядового управління Кеннеді, Гарвард, зосереджується на питанні застосування збройних сил західними країнами, переважно США. Такий вибір теми відразу змушує до порівняння автора з визначним дослідником західної теорії цивільно-військових стосунків Семюелом П. Хантінгтоном, засаднича робота якого “Солдат і держава” залишається в списку обов'язкового читання для всіх фахівців у цій галузі, хоча вперше її було надруковано у 1957 році. На цю тему було написано багато за останні десять років, але вищезазначена монографія є однією з найкращих щодо глибини і системності аналізу.

Перша частина книги присвячена визначенню чотирьох засадничих, на думку автора, системних підходів до того, коли і як мають застосовуватись збройні сили, які адміністрації США використовували з часів війни у В'єтнамі. Чотири підходи автор визначає як доктринальний підхід або підхід, що базується на жорстких критеріях; інтуїтивний інтервенціоналізм, критичне перевантаження / змінна шкала та логічна система. В дусі традиційного підходу, властивого майже всім фахівцям з питань внутрішньої та зовнішньої безпеки США, Гарафано поєднує кожну методологію з конкретними особистостями - Вайнбергером, Шульцом/Олбрайт, Клінтоном та Пауеллом/Бушем відповідно, хоча в реальному житті такі поетапні зміни можуть відбуватися частіше, ніж зміни уряду. У книзі подається детальний опис кожного системного підходу, приклади того, як вони застосовувались для прийняття рішень в галузі національної безпеки і аналіз недоліків кожного з означених видів політики.

Гарафано вважає, що Сполучені Штати мають займати активну позицію і бути готовими до частого використання збройних сил, але повинні уникати тенденції до надмірного використання військової потужності у вирішенні завдань зовнішньої політики. У другій частині трактату, виходячи з визначених для кожного підходу переваг і недоліків, автор подає рекомендації щодо нового підходу, який він називає принциповим судженням. "Принципове" означає застосування восьми принципів або критеріїв, які будь-яка адміністрація має брати до уваги перед прийняттям рішення щодо застосування сили. Переважна більшість цих принципів здається просто правилами здорового глузду, зокрема визначення національних інтересів, але вони варті нагадування, якщо взяти до уваги, що деякі держави Центральної Європи все ще не досягли їх адекватного застосування. Інші принципи відповідають характеристикам нового середовища безпеки, наприклад, необхідність відмовитись від концепції застосування сили як "останнього аргументу".

Важко знайти недоліки у цій грунтовній, переконливій роботі Гарафано, яка, без сумніву, стане в пригоді всім, хто цікавиться класичними стратегічними дослідженнями. Однак, з точки зору практика залишається певне відчуття невдоволеності. Автор перераховує всі елементи своєї нової системи і визнає, що для їх застосування необхідні певні зміни в інституційному мисленні, проте скептичний читач завжди знайде похибки у занадто простій і чітко визначеній системі. Всі системи впроваджуються людьми, а оборона є суперсистемою, особливо залежною від політичних та особистих примх. Тож як спроба інтелектуально-упорядкованого підходу і політично неупередженого аналізу ця робота справляє належне враження. Один з основних висновків щодо потреби "вирощувати" цивільних і військових стратегів безпосередньо стосується країн Центральної і Східної Європи, які намагаються реформувати свої військові системи. Такі практичні рекомендації мають привабити до книги увагу більшого загалу читачів, окрім американської аудиторії, якій вона безпосередньо адресована.


Себестьєн Л. фон Горка є виконавчим директором Центру євро-атлантичної інтеграції і демократії, Будапешт.




ІНТЕРВ'Ю
Чингіз Айтматов: письменник, дипломат
 

Чингіз Айтматов є послом Киргизії в НАТО, Європейському Союзі та Бельгії, а також найвизначнішим письменником своєї країни. Його твори, серед яких „Джаміля”, „Прощавай, Гюльсари!”, „Білий пароплав”, „Сходження на гору Фуджі” та „І понад вік триває день” , було перекладено багатьма мовами і вони мали гучний успіх у читачів Азії, Європи та Північної Америки. Лауреат багатьох національних та міжнародних нагород в галузі літератури, Чингіз Айтматов став радником Михайла Горбачова в останні роки існування Радянського Союзу та киргизьким дипломатом після здобуття Киргизькою Республікою незалежності.

Який вплив мав конфлікт в Афганістані на Киргизьку Республіку?

Конфлікт в Афганістані не є суто військовим конфліктом між двома супротивними сторонами. Важливіше значення має те, що він є зіткненням двох різних світоглядів. Зрозуміло, що важливо отримати військову перемогу, але з точки зору довгострокової перспективи не менш важливо знайти шляхи примирення двох конфліктних світоглядів. Події в Афганістані стали важким іспитом для моєї країни та інших країн регіону. Нібито сама доля випробовувала нашу рішучість. В той самий час, коли ми прагнемо забезпечити становлення принципів свободи, демократії та дотримання прав людини, коли ми модернізуємо наші суспільства та намагаємось підняти рівень економічного розвитку в пострадянські часи, поряд з нами, в Афганістані, відбуваються події, що загрожують зруйнувати все, чого ми досягли. Якби перемогу здобув ісламський фундаменталізм, годинник історії було б переведено назад на багато сторіч. Релігійний екстремізм та фундаменталізм, що набуває сили в Афганістані, є проявом варварських сил, що відкидають нас назад до феодалізму середньовіччя. Тобто ми спостерігаємо зіткнення цивілізацій, яке було неминучим.

Процеси розбудови свободи і демократії в країнах Центральної Азії не могли не викликати певних економічних та політичних негараздів. Проте реакційні сили в цьому регіоні залишалися прихованими, аж поки хаос в Афганістані не активізував їх. Киргизстан також мав долати наслідки двох озброєних вторгнень в 1999 та 2000 роках. Це були критичні моменти нашої історії, але ми подолали їх за допомогою Росії, що відіграла позитивну роль в цих обставинах. Проте все ще існує потреба докласти особливих зусиль для стримування та знищення цих реакційних, варварських сил. У цьому контексті НАТО і західні країни мають відіграти вирішальну роль.


Як населення Киргизької Республіки, що є переважно мусульманським, сприймає конфлікт в Афганістані?


Всі усвідомлюють, що було необхідно покласти край терору талібанського режиму і, на загал, люди розуміють роль Заходу і НАТО в процесі боротьби з тероризмом та забезпеченні миру. Поширеним є усвідомлення того, що стабільність є запорукою добробуту, розбудови демократії, особистої свободи та прав власності.

Однак мені хотілося б розглянути релігійний фактор, який має безпосереднє відношення до Вашого запитання. Релігія може відігравати позитивну роль в людському житті, якщо йдеться про духовність, мораль і традиції. Але нас непокоять випадки, коли релігія використовується для досягнення політичних цілей або влади. За таких обставин вона перестає бути релігією і перетворюється на реакційну силу.

У цьому сенсі нам в Киргизстані пощастило. З певних історичних причин іслам не мав такого впливу на свідомість нашого народу, як в інших центрально-азіатських країнах, наприклад, в Таджикистані та Узбекистані. Киргизстан та Казахстан знаходяться на узбіччі ісламського світу. В наших країнах релігія знаходить своє віддзеркалення в традиціях та народних звичаях, і наші народи є помірковано релігійними, без проявів фанатизму. Таким є наш спосіб життя.

Але, коли йдеться про релігію, треба брати до уваги один важливий фактор. А саме: бідність може стати родючим грунтом для ісламського фундаменталізму. Яскравим прикладом цього став Афганістан, що є дуже бідною країною. Чим бідніші люди, тим сильніша релігія. Важливо, аби міжнародна спільнота у своєму прагненні до забезпечення стабільності передусім звернула увагу на те, що можна зробити для поліпшення соціальної та економічної ситуації в Афганістані. Освіта та просвіта молодих афганців має стати пріоритетним завданням. Якщо єдиною можливістю отримати освіту для них залишатиметься відвідання релігійних шкіл, або медресе, годі чекати на якісь зміни. Тому життєво необхідним є створення можливостей для активного розвитку та субсидування системи громадської освіти.


Як розвивалися відносини між Киргизькою Республікою і НАТО за останнє десятиріччя і якими є перспективи їх подальшого розвитку?


Це питання безпосередньо стосується роботи нашого посольства. Киргизстан вже багато років є складовою партнерських структур НАТО і бере активну участь у програмі "Партнерство заради миру". Така співпраця є дуже своєчасною. Вона розвивається в багатьох галузях, серед яких планування на випадок надзвичайних ситуацій, військово-цивільні відносини, політика в галузі оборони, а також консультації на політичному і військовому рівнях. Програми партнерства створюють плідне підґрунтя для розвитку співпраці з іншими країнами-партнерами, зокрема, з державами Центральної Азії.

У нашій країні багато було зроблено для поглиблення розуміння НАТО і Партнерства заради миру, зокрема, у військових структурах. У минулому НАТО сприймали як реальну загрозу. Але з роками таке сприйняття змінилося і ми подолали старі стереотипи, що дало змогу зосередитись на розвитку активної співпраці. Не випадково НАТО, що було створено у XX сторіччі, продовжує існувати у XXI. Ми живемо не в ідеальному світі, а в світі з багатьма суперечностями і ризиком виникнення конфліктів. Більшість людей визнає, що НАТО є потужною організацією, яка відіграє ключову роль у стримуванні цих загроз і, хоча це регіональна організація, вона дедалі частіше сприймається як структура, що має глобальне значення. НАТО розглядають як не тільки військову організацію, але й таку, що має політичну і гуманітарну складові. Вона розвивається і продовжує озброюватись, але новим баченням, а не новою зброєю. Я переконаний, що ми будемо продовжувати співпрацювати в тих напрямах, по яких ми працюємо тепер в межах програм партнерства і ця діяльність буде розвиватися в міру того, як НАТО буде розширювати співпрацю в глобальному контексті.


Що дала киргизьким збройним силам участь в програмі "Партнерство заради миру"?


З моменту приєднання до цієї програми наші збройні сили брали участь у майже всіх навчаннях, що відбувалися в межах програми "Партнерство заради миру". Наші військові здобули дуже корисний досвід розвитку співпраці між НАТО і країнами-партнерами. Важливо також зазначити, що вони переконалися, що наші збройні сили не так вже й далеко знаходяться від того рівня, який дасть змогу робити внесок у спільну безпеку. Наші військові хотіли б робити ще більше, аби досягти стандартів, поширених у країнах НАТО. На жаль, нам бракує ресурсів для вдосконалення наших військових структур та придбання новітніх технологій. Однак ми намагаємося розбудувати професійнішу армію і відійти від моделі, побудованій повністю на системі призову. Ми розглядаємо це як надзвичайно важливий процес. Участь в програмі "Партнерство заради миру" дала нам змогу виробити краще і реалістичніше бачення НАТО.


Якою ви бачите роль Ради євро-атлантичного партнерства?


РЄАП відіграє позитивну роль у процесі нового об'єднання колишніх радянських республік та заохочення їх до політичної співпраці після здобуття незалежності. Структури партнерства також сприяють певній інтеграції на військовому рівні. Ми маємо розвивати цей процес консолідації, інтеграції та співпраці в регіоні.


Чи Ви накопичили новий матеріал для майбутніх творів під час роботи в НАТО? Можемо ми очікувати на нову книжку, дія якої розгортатиметься в Брюсселі?


Звичайно, мої творчі горизонти розширилися і мій досвід може знайти віддзеркалення в моїй літературній праці, якщо в мене буде час для неї. Майбутні книжки можуть певним чином відобразити зміну мого бачення НАТО у період після холодної війни та моє розуміння нової ролі НАТО в світі. Можливо, персонажі майбутніх творів приїдуть до Брюсселя і візьмуть участь у діяльності НАТО. Як і я, вони вірогідно спочатку уявлятимуть НАТО величезним військово-технологічним комплексом, розташованим у вражаючій будівлі на кшталт Пентагону або міністерства оборони в Москві, аж поки побачать, що це досить невелика, скромна організація, побудована на засадах раціональності і готовності до дій у разі необхідності.

Чингіз Айтматов давав відповіді на запитання Вікі Нільсен, заступника редактора НАТО Ревю.




Нариси
Побудова Віртуального шовкового шляху.
 

Науковці та працівники академічних установ країн Центральної Азії та Південного Кавказу скоро зможуть використовувати можливості Інтернету значно ефективніше. Це станеться в результаті реалізації найбільшого і найамбітнішого проекту з усіх, що до сьогодні спонсорувалися в межах Наукової програми НАТО.

Проект названо "Віртуальний шовковий шлях", по аналогії з Великим шовковим шляхом, що колись поєднував Європу з Далеким Сходом і сприяв обміну товарами, знаннями та ідеями. Проект має забезпечити створення комп'ютерної мережі та полегшити доступ до Інтернету академічним та науковим спільнотам восьми країн Південного Кавказу та Центральної Азії. Зв'язок через Інтернет вважається найефективнішим шляхом доступу до інформації та оприлюднення результатів робіт провідних науковців та дослідників регіону.

"Цей проект є унікальним," - говорить Уолтер Каффенбергер, директор з розвитку комп'ютерних мереж Наукової програми НАТО -- "якщо взяти до уваги кількість країн-учасниць, охоплення двох географічних регіонів та розміри фінансування."

Загалом на проект буде виділено 2,5 мільйона доларів за чотири роки. Ця сума дорівнює 40% бюджету Наукової програми, призначеної для створення комп'ютерних мереж і є найбільшою інвестицією в один проект за 44-річну історію існування програми.

Потреба у підтриманні постійного зв'язку є особливо гострою для наукових і академічних кіл Вірменії, Азербайджану та Грузії на Південному Кавказі і для науковців Казахстану, Киргизької Республіки, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану в Центральній Азії. Ці країни знаходяться на околиці Інтернетівського простору Європи, а рівень розвитку цих держав не дає можливості забезпечити оптоволоконний зв'язок у найближчому майбутньому.

Альтернативний варіант передбачає Інтернет-зв'язок через супутник. Однак вартість його дуже велика. Тому діапазон, доступний дослідницьким і освітнім спільнотам всього регіону, включає від 64 до 384 кілобайт за секунду (кб/с) на країну. Цей показник можна порівняти з домашнім Інтернет-зв'язком середнього рівня у Західній Європі (щонайменше 56 кб/с), який швидко зростає з поширенням застосування широкодіапазонного зв'язку.

Віртуальний шовковий шлях зв'яже науково-академічні кола країн-учасниць з Інтернетом через спільний промінь супутника. Найсучасніша супутникова технологія, що є фінансово доцільною, розширить діапазон кожної країни до трьох мегабайт за секунду і надасть доступ до невикористаних частот будь-якої іншої країни-учасниці. Сучасні технології обробки даних дадуть можливість зібрати в мережі всю необхідну інформацію та зробити її доступною для інших користувачів без застосування супутникового зв'язку, що значно підвищить ефективність мережі.

Грант НАТО буде використано для закупівлі супутникового діапазону та придбання і встановлення дев'яти супутникових антен за так званою "технологією VSAТ" - вісім малих антен буде під'єднано до великої в Гамбурзі (Німеччина), що виконуватиме роль європейського центрального вузла мережі. Інші співспонсори робитимуть негрошові внески.

Компанія „Сіско Сістемз” надає обладнання вартістю 400 000 доларів, яке буде використано на кожній наземній станції. „Дойче Електронен-Синхротрон”, що має довгу історію співпраці зі спеціалістами зазначених країн в галузі фізики елементарних часток, надає послуги вартістю 350 000 доларів з обслуговування європейського вузла і мережі.

“Дойче Форчунгс Нетс” забезпечує зв'язок з гігантською панєвропейською дослідницькою мережею Європейського Союзу “ГЕАНТ”, яка, в свою чергу, поєднана з іншими дослідницькими мережами в усьому світі - вартість цих послуг становить 125 000 доларів.

“ГЕАНТ” надаватиме міжнародну частоту безкоштовно, а “ЄвроазіяСат” застосовуватиме спеціальні тарифи для оплати частотного діапазону. Планується остаточно завершити роботи щодо створення мережі до жовтня 2002 року.

"Пріоритетним завданням для нас є забезпечення життєздатності цього унікального проекту та його самодостатності у довгостроковій перспективі, - говорить доктор Каффенбергер, -- оскільки фінансування з фондів НАТО закінчується в 2004 році. Ефективне керівництво проектом та пошуки нових джерел фінансування матимуть суттєве значення".

Оскільки Наукова програма НАТО може фінансово забезпечити тільки створення інфраструктури, нині розглядається можливість отримання фінансової допомоги ЄС для утворення структур керівництва проектом та розробки відповідних процедур, що передбачатиме поступову передачу якомога більшої частини керівних функцій та технологій країнам-учасницям.

НАТО підтримує створення Національних дослідницьких і освітніх мереж (NRENs) в кожній країні-учасниці. Ці структури відповідатимуть за забезпечення національних освітніх та наукових закладів зв'язком з мережею відповідно до їхніх потреб. Такі національні мережі можуть також взяти на себе пошук необхідних фондів в межах країни.

Керівники проекту також встановлюють контакти з організаціями, які могли б взяти на себе покриття видатків на використання мережі. Серед них - Програма розвитку ООН, яка опікується зв'язками між урядами та неурядовими організаціями регіону, а також Фонд Сороса, діяльність якого має на меті розвиток демократії через встановлення контактів.

Впродовж останніх десяти років однією з цілей Наукової програми НАТО була підтримка науковців Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, оскільки їх бюджетне фінансування зазнало значних скорочень після розвалу східного блоку. З 1994 року одним із шляхів досягнення цієї мети став розвиток місцевих контактів між академічними та науковими установами через надання допомоги з боку НАТО у створенні відповідної інфраструктури та організації семінарів. Коли було створено місцеві мережі зв'язку та інфраструктуру, постало питання забезпечення надійної системи зв'язку через Інтернет для поглиблення досліджень та полегшення контактів з міжнародною науковою спільнотою.




Нариси
Конверсія колишніх військових баз у Південно-Східній Європі

Румунські безпритульні діти-наркомани можуть бути першими, хто на собі відчує вигоди нової фінансованої НАТО програми, спрямованої на пошук нового продуктивного застосування колишніх військових баз у Південно-Східній Європі.

Бездомні діти отримають допомогу завдяки цій програмі, якщо, як заплановано, колишню базу ВПС неподалік від містечка Фунделеа за 35 кілометрів на схід від столиці країни, Бухареста, буде переобладнано на лікарню і реабілітаційний центр. Найновітніший проект Фундулеа є однією з серії спільних ініціатив НАТО та інших інституцій в рамках Пакту стабільності для Південно-Східної Європи під спонсорством ЄС, які спрямовані на конверсію колишніх військових баз і в такий спосіб на допомогу відновлення місцевої економіки.

Зменшення видатків на оборону, скорочення особового складу та реформування збройних сил НАТО в 90-х роках призвели до закриття понад 8 000 військових баз у Західній Європі та Північній Америці, що сукупно займали територію у 500 000 кв. км. Під час цієї перебудови країни-члени НАТО набули великого досвіду в перепрофілюванні колишніх військових об'єктів у цивільні, яким можуть поділитися з країнами-партнерами, в яких військові тільки тепер проводять таке скорочення.

"Не існує "срібної кулі", або патентованого засобу перебудови, який би однаково діяв скрізь. Розбіжності між об'єктами, або між країнами можуть бути величезними", - говорить Фредерік Жакмен з економічного директорату Відділу політичних справ НАТО, - "Попри це, багато чому можна навчитись через обмін ідеями та досвідом, і це допоможе успішно працювати та уникати помилок".

Пан Жакмен зібрав групу експертів з країн-членів НАТО, які відвідали Румунію після того, як у Загребі, Хорватія, румунські представники у червні минулого року звернулись до Альянсу за допомогою з конверсії баз та забезпечення виконання графіку Пакту стабільності у сфері безпеки. Група НАТО, до якої увійшли представники Канади, Франції, Німеччини, Польщі, Великої Британії та США відвідали Румунію у листопаді задля вивчення потенціалу перебудови двох об'єктів, визначених Міністерством оборони, серед яких і був об'єкт у Фундулеї.

Бухарест звернувся до Альянсу за допомогою в цій галузі , оскільки успішно завершилась інша інноваційна програма, яку спонсорувала НАТО і яка була спрямована на повернення до цивільного життя звільнених, та тих, що скоро будуть звільнені, у запас військовослужбовців у Румунії, Болгарії та Хорватії. Обидві програми входять у рамки Пакту стабільності, який сприяє співпраці з міжнародними фінансовими установами, комерційними позичальниками та потенційними донорами.

Банк розвитку Ради Європи виявив заінтересованість у фінансуванні перебудови у Фундулеї і під час візиту в листопаді представники банку супроводжували групу експертів НАТО. Пакт стабільності нині шукає донорів для фінансування техніко-економічного обґрунтування. Щодо інших пілотних проектів, що вивчались групою представників НАТО, серед яких офісні приміщення, спортивні споруди, туристичні атракціони та перебудова житла у Мангалії на узбережжі Чорного моря, була висловлена заінтересованість збоку комерційних позичальників, донорів та Європейського банку реконструкції і розвитку. Водночас Європейський інвестиційний банк заінтересований у більш масштабних проектах, що виходять за рамки пілотних.

“Нашою метою є розвиток здатності країн Південно-Східної Європи розв'язувати проблеми конверсії і перебудови колишніх військових об'єктів", говорить Жакмен. "Пілотні проекти спрямовані на надання допомоги на початку процесу розробки комплексної стратегії закриття баз та конверсії. Вони мають на практиці продемонструвати принципи та можливості".

З початком матеріалізації перших позитивних результатів румунської програми конверсії баз, Болгарія звернулась до НАТО з подібним проханням про допомогу. Наприкінці весни група експертів з НАТО має відвідати Болгарію і зробити попередню оцінку. Водночас Хорватія і Федеративна Республіка Югославія висловили свою заінтересованість у програмі.

Як конверсія баз, так і програми перепідготовки військовослужбовців є складовою частиною Ініціативи НАТО у Південно-Східній Європі, яка була започаткована у 1999 р. в розпал повітряної кампанії в Косові на допомогу забезпеченню стабільності у Південно-Східній Європі.





Погляд фахівця
Відповідь на кризу

Стенлі Р. Слоун розглядає кризу довіри та можливостей, з якими НАТО зіткнулося внаслідок подій 11 вересня.

За часів холодної війни НАТО пережило декілька криз. У 1966 р. Франція вийшла з інтегрованої військової структури Альянсу. У 1979 р. союзники не могли дійти згоди щодо реакції на радянське вторгнення в Афганістан. На початку 80-х років розгортання ядерних ракет середньої дальності посилило трансатлантичне напруження. Сьогодні Альянс зіткнувся з першою кризою по закінченні холодної війни - кризою, яку 11 вересня викликали терористичні напади на Сполучені Штати Америки.

Попередні події були головним чином пов'язані з кризою довіри в Альянсі. Поточна криза - це криза довіри і здатності. Сполучені Штати не мали достатньої довіри до Альянсу щоб надати йому провідну роль у реагуванні на терористичні напади, попри те, що союзники вирішили негайно задіяти Статтю 5 - положення про колективну оборону - Вашингтонського договору. Європейські члени Альянсу, попри участь Великої Британії в операції в Афганістані та пропозиції допомоги зроблені багатьма іншими союзниками, не були здатні зробити значного внеску у високотехнологічну кампанію з бомбардування з великих висот, до якої вдалися США задля допомоги у розгромі режиму Талібан в Афганістані.

Те як Альянс переживе відчуття незначущості, яке зросло після нападів терористів 11 вересня, залежатиме від відповіді на два запитання. Перше - чи мають США бажання і здатність очолити Альянс на шляху подальшої адаптації місії НАТО з тим, щоб зробити її більш придатною для боротьби з тероризмом. Друге - чи європейські члени Альянсу розуміють потребу в такій адаптації і необхідність виділення ресурсів заради поліпшення своєї здатності брати участь у майбутніх операціях проти терористів.

Хоча звернення НАТО до Статті 5 було сприйняте Вашингтоном з вдячністю, США вирішили самостійно проводити військові операції і не звертатись до інтегрованої командної структури НАТО. Якби США вирішили звернутись за допомогою до інтегрованої командної структури НАТО, таке звернення поставило б багатьох членів Альянсу перед серйозними політичними дилемами. Обговорення питання оперативної зони НАТО було відкладене після дебатів, що привели до прийняття у 1999 р. Стратегічної концепції НАТО - документа, в якому визначається стратегія Альянсу з розв'язання проблем безпеки - і не спостерігається ніякого бажання знову піднімати це питання в розпалі цієї кризи. Більше того, Сполучені Штати, очевидно, бажають тримати будь-яку військову операцію під щільним контролем.

Підтримка з боку НАТО

Однак НАТО отримало прохання надати ряд послуг на допомогу війні проти тероризму. 4 жовтня члени Альянсу погодились посилити обмін розвідданими на двосторонній основі та в межах НАТО, надавати допомогу тим союзникам, яким через участь у антитерористичній кампанії загрожують терористи, надати дозвіл на необмежений проліт над своєю територією літакам США та інших членів Альянсу, які беруть участь у операціях проти терористів та надати аеропорти й морські порти в розпорядження операцій на підтримку боротьби з тероризмом. На додаток, Північноатлантична рада дала згоду на розгортання елементів Постійних військово-морських сил Альянсу у східному Середземномор'ї задля забезпечення присутності НАТО та демонстрації рішучості. 8 жовтня НАТО оголосило, що літаки АВАКС Альянсу будуть розташовані у США задля надання допомоги у патрулюванні повітряного простору країни. Цей крок дав змогу США вивільнити свої ресурси для застосування їх у повітряній війні проти сил талібів в Афганістані. Вперше ресурси НАТО застосовані для безпосереднього захисту континентальної частини США.

Реакція НАТО була тепло і з вдячністю зустрінута офіційними представниками США. Через два місяці після нападів посол США у НАТО Ніколас Бернс зауважив у газеті "Інтернешнл Геральд Трибюн" що НАТО потужно відреагувало на виклик терористів і що ця реакція продемонструвала значення Альянсу, яке не зменшилося. Він зробив такий висновок: "За умов боротьби з тероризмом, що триває, важко уявити майбутнє без Альянсу, що є наріжним каменем у системі захисту нашої цивілізації".

Напад терористів та відповідні військові дії у відповідь всіляко продемонстрували мудрість адаптації Альянсу, що відбувається з початку 1990-х років. НАТО ніколи не забувало про критично важливу Статтю 5, і почало підготовку до нових викликів безпеці, які, на думку членів Альянсу, можуть виникнути у ХХІ столітті. Наслідки цього для структури сил були зрозумілі: НАТО потрібно більше сил, що здатні швидко переміщуватись в зону конфлікту за межами національних кордонів і готові вести бойові дії за різноманітних топографічних та кліматичних умов з використанням як звичайних так і високотехнологічних озброєнь.

Хоча напади 11 вересня стали підставою для звернення до Статті 5, відповідь на них потребувала таких сил та підходів, які союзники намагаються виробити для так званих "непередбачених обставин, що не підпадають під дію Статті 5". НАТО офіційно визнало цю реалію в грудні, коли міністри оборони країн-членів Альянсу зазначили, що НАТО, в результаті здійснення "Ініціативи з обороноздатності", поліпшило свою здатність дати відсіч тероризму, але "... багато чого ще треба зробити... особливо у галузі життєздатності; можливості розгортання; ідентифікації в бойових умовах; розвідувальної діяльності, спостереження та визначення цілей..."

Готуючись до проведення та проводячи операцію в Афганістані, адміністрація США шукала допомоги від членів Альянсу головним чином через двосторонні канали. Протягом перших тижнів після нападів деякі офіційні представники Пентагону у приватних бесідах не сприймали офіційного застосування положення Альянсу про взаємну оборону і скаржились на те, що Альянс не відповідає новим завданням, які поставила кампанія проти тероризму. Водночас деякі члени НАТО дійшли думки, що Сполучені Штати не цінують, або не потребують внесків, які б вони могли зробити у боротьбу з тероризмом. Хоча багато союзників, зокрема Німеччина, надали свої сили для ведення кампанії проти тероризму, ці внески, важливі на національному рівні, не забезпечили Альянсу безпосередньої ролі у цій справі.

Тому попередня реакція НАТО залишила багато запитань щодо майбутньої реакції Альянсу на терористичні виклики та інших питань, що стоять перед НАТО, без відповіді. Чи будуть країни-члени НАТО дотримуватись своїх зобов'язань за Статтею 5, надаючи ресурси, потрібні для проведення далекосяжної та довготривалої кампанії проти міжнародного тероризму? Чи доведе структура співробітництва в НАТО свою корисність, чи США вважають її непридатною і некорисною для операцій, яких вимагає війна з тероризмом? Як нова ситуація, викликана терористичними нападами та їх наслідками, вплине на інші ключові питання Альянсу, зокрема, на майбутню роль НАТО на Балканах, координацію підходів США, НАТО та союзників до оборони проти балістичних ракет, відносини з Росією, продовження процесу розширення та майбутній розвиток Спільної європейської політики безпеки та оборони?

Мало хто ставить під сумнів важливість того, щоб члени Атлантичної спільноти міцно стояли пліч-о-пліч проти підступної загрози тероризму, яка 11 вересня вразила Америку в саме серце і яка вразить ще раз, якщо їй надати таку можливість. Перша реакція НАТО на напади була вражаючою та відповідною, але, можливо, вона також продемонструвала певну обмеженість Альянсу, яка впливатиме на його майбутню роль.

По-перше, очевидно, що країни-члени НАТО повинні вести "війну" проти тероризму в способи, які дозволяють ефективно протистояти терористичній загрозі, водночас не підриваючи фундаментальних демократичних свобод або потенціалу майбутньої співпраці між членами Альянсу. Альянс може втратити значну частину свого впливу, якщо він знехтує своєю відданістю цінностям, що визначені у Вашингтонському договорі. Надзвичайна природа нападів і загроза повторення таких жахів у майбутньому поки що допомагають заручитись національною підтримкою заходів проти тероризму. Але кожна країна член НАТО має свої підходи до захисту індивідуальних свобод і, у майбутньому, більш активне втручання служб розвідки та безпеки у повсякденне життя громадян країн членів НАТО може викликати тертя і непорозуміння.

Крім того, більшість тих, хто займається трансатлантичними питаннями, пам'ятають дебати 90-х років, коли Сполучені Штати вважали, що мандат НАТО не повинен мати штучних географічних обмежень, а багато європейських країн не бажали щоб Альянс мав необмежену роль у справах майбутніх викликів безпеці. Події 11 вересня продемонстрували правоту США стосовно характеру майбутніх загроз трансатлантичній безпеці, зокрема щодо того, що вони походять з поза меж Європи і боротись з ними доводиться далеко за кордонами НАТО.

Погляди, що розділяють

Однак розбіжності у поглядах членів НАТО на найпридатніші для боротьби з несхожими на інші загрозами методи, не зникли. Вони ґрунтуються на абсолютно різних історичних досвідах, політичних і військових традиціях та наявних потужностях і військових можливостях. Франція та Велика Британія сповідують філософію застосування сил будь де в разі необхідності та дотримуються глобальних стратегічних поглядів. Але німецька концепція та погляди продовжуватимуть обмежувати військову роль Федеративної Республіки за межами її кордонів попри надзвичайний прогрес у подоланні застарілих обмежень на застосування сил, якого Берлін досяг по закінченні холодної війни. Час від часу відмінності у ролях та поглядах будуть ускладнювати як досягнення консенсусу, так і співпрацю.

Після терористичних нападів Чарльз Грант з лондонського Центру європейських реформ написав в газеті "Індепендент" що те, що США вирішили не залучати НАТО до управління військовими операціями проти терористів в Афганістані і свідчить про те, що "навряд чи американці ще колись захочуть залучити НАТО до управління широкомасштабними бойовими діями". Це судження може справдитись, а може і не справдитись. Можливо і Вашингтон не звернувся до НАТО з пропозицією управляти військовими операціями в Афганістані тому, що він не хотів повторення досвіду Косова, коли врегулювання конфлікту з боку США було ускладнене критикою з боку членів Альянсу американської стратегії вибору цілей. Думка офіційних представників Пентагону щодо обмеженої корисності НАТО очевидно була засвоєна Вашингтоном, тому що США навіть не запропонували членам Альянсу надати організації більш суттєвої ролі.

З європейського боку офіційні представники союзників скаржились, що після демонстрації їхньої підтримки та прагнення зробити свій внесок, США дотримувались головним чином стратегії розмежування, а не розподілу відповідальності. Згідно з повідомленнями преси, така ситуація дратувала керівників європейських держав, які, з огляду на виявлену ними потужну політичну підтримку, відчували себе ображеними, коли вони задіяли Статтю 5, а потім опинились на узбіччі.

Певною мірою ця ситуація може бути пов’язана з чинниками, за які європейці самі несуть відповідальність. По-перше, вони, в більшості, не мають достатніх військових ресурсів, які могли б запропонувати протягом першого етапу афганської кампанії, яка великою мірою залежала від високоточної керованої зброї повітряної доставки. По-друге, керівництво США добре усвідомлювало спротив певних країн членів НАТО втягуванню Альянсу у військові операції за його межами, не кажучи вже про межі Європи.

З іншого боку, США, напевно, втратили можливість підштовхнути НАТО до консенсусу за межами Стратегічної концепції 1999 р. після нападів 11 вересня. З огляду на звернення до Статті 5 та відверте прагнення багатьох країн-членів НАТО зробити свій внесок у військові ресурси боротьби з тероризмом, існував політичний консенсус, який міг би бути використаний для розширення горизонтів НАТО та встановлення механізму застосування ресурсів НАТО у майбутньому. Це все ще можливо. Але здійснення політики більш рішучого втручання НАТО в операцію проти терористів ускладнилось з плином часу і в міру того, як втрачали яскравість жах, співчуття та відчуття товариства, які були викликані до життя подіями 11 вересня.

Якщо ж війна проти тероризму ще протягом років залишатиметься у фокусі політики безпеки США, здатність НАТО взяти участь у розв'язанні проблеми може великою мірою вплинути на те, як США сприйматимуть корисність Альянсу. Розв'язання цієї проблеми - першої реальної "кризи" НАТО у ХХІ столітті - потребуватиме досконалого політичного менеджменту по обидва боки Атлантики. Сполучені Штати повинні делікатно просити союзників робити те, що вони здатні зробити. Водночас союзники по НАТО мають уникати створення враження про те, що вони не підтримують США у боротьбі з загрозою тероризму.

Якщо НАТО не буде робити достатньо, воно ризикує втратити заінтересованість США у Альянсі. Розлад поміж членів Європейського Союзу, що проявився під час грудневого саміту Європейської ради, та неспроможність більшості членів ЄС виділити додаткові ресурси на оборону інтерпретуються Вашингтоном як відсутність не тільки серйозних зусиль, але й намірів. З іншого боку, намагання США підштовхнути Альянс за межі політичного консенсусу щодо місії НАТО, можуть викликати розбрат між союзниками і навіть внутрішні заворушення в деяких країнах-членах Альянсу. В будь-якому випадку, війна проти міжнародного тероризму скоріш за все залишатиметься ще протягом багатьох років найважливішим елементом політичного та стратегічного середовища, в якому країни-члени НАТО вирішують усі питання, які повстають перед Альянсом.

Стенлі Р. Слоун - директор організації "Ініціатива атлантичного співробітництва", позаштатний дослідник у коледжі Мідлбері, Вермонт, і автор книги "НАТО, Європейський Союз і Атлантичне співтовариство: переосмислення трансатлантичної домовленості яка має невдовзі вийти з друку (Rowman and Littlefield).





Військові питання
Планування майбутнього

Френк Боланд досліджує, як План отримання членства допомагає країнам підготуватись до вступу в НАТО.

Увага дев'яти країн, що бажають вступити до НАТО, за зрозумілих причин прикута до Празького саміту, що відбудеться у листопаді. Але в багатьох відношеннях їхні зусилля, спрямовані на отримання запрошення до Альянсу, є найлегшою ділянкою на шляху до членства в НАТО. Країни, яких запросять у Празі або пізніше, після вступу отримають усі права та відповідальність пов’язані з членством у Альянсі. Виконання цих обов'язків в найкращий спосіб буде тривалим завданням після їхнього вступу до НАТО. План отримання членства, започаткований на Вашингтонському саміті у 1999 р., спрямований на забезпечення якомога легкої та швидкої інтеграції до Альянсу.

План отримання членства, або МАР, є вимогливим. Кожного року країни-кандидати повинні подавати НАТО оновлену Річну державну програму. Вона стосується усіх п'яти так званих розділів МАР, що складаються з політичних та економічних питань; військових та оборонних питань; ресурсів; питань безпеки; та правових аспектів. Кожної осені між країнами-членами Альянсу та кандидатами відбуваються консультації щодо програми. За цим попереднім діалогом наступної весни слідує більш детальне обговорення в столиці країни-кандидата за участю групи НАТО, яка складається з військових та цивільних фахівців. На основі цього обговорення виробляється індивідуальний звіт про досягнення кожної з країн-кандидатів. Це, в свою чергу, стає основою для подальшого обговорення між послами країн-членів НАТО і делегаціями кожної з країн-кандидатів. Ці делегації, як правило, очолюють міністри закордонних справ або оборони. Таке обговорення проводиться перед весняними засіданнями на рівні міністрів, на яких міністри країн-членів НАТО ознайомлюються з загальним звітом про МАР.

Такий інтенсивний процес спрямований на забезпечення, з одного боку, ознайомлення союзників з найдетальнішою інформацією про підготовку країн-кандидатів до членства, а з іншого, що не менш важливо, повного розуміння країнами-кандидатами того, що від них очікується як майбутніх членів НАТО. Він також допомагає виявити галузі, в яких Альянс як організація, або окремі його члени, мають посилити допомогу кандидатам у підготовці до членства. В деяких галузях, що належать до МАР, таких як питання безпеки та правові питання, робота може бути завершена на, або негайно після Празького саміту. В інших, зокрема, оборонних та військових галузях країнам-кандидатам, яких у листопаді запросять до Альянсу, необхідно буде продовжувати роботу з інтеграції до Альянсу ще багато років.

Оборонні питання

Робота над розділом військових та оборонних питань МАР ґрунтується на програмі "Партнерство заради миру", в якій країни-кандидати беруть участь протягом багатьох років. До неї належить Процес планування та аналізу сил (PARP) та Індивідуальна програма партнерства (ІПП). В процесі PARP, виконується оцінка стану оборонних планів кожної країни-кандидата і їхні успіхи у досягненні узгоджених цілей планування. Ці цілі планування, або Цілі партнерства, обговорюються з усіма країнами-кандидатами, з тим, щоб забезпечити напрямки роботи в пріоритетних галузях задля забезпечення кращої підготовки сил до співпраці з військовими НАТО, та задля визначення ресурсів, які очікуються від країн, як повноправних членів Альянсу. ІПП, яка пристосована до потреб кожної країни-кандидата, визначає напрямки, на яких країни-учасники Партнерства заради миру мають зосередитись для ознайомлення з тим, як функціонує НАТО.

Оборонна та військова оцінка є центральним елементом роботи над військовими та оборонними питаннями в МАР. Вона ґрунтується на індивідуальних відповідях країн-кандидатів на запитання Дослідження загальної сумісності в межах програми "Партнерство заради миру".
Цей документ, який заповнюють усі країни, що беруть участь у процесі PARP, для країн-кандидатів на вступ до НАТО є більш детальним, тому, що вони на додаток повинні заповнити частину ІІІ, що не обов'язково для країн, які не беруть участі у МАР. Дослідження ґрунтується на анкеті НАТО з оборонного планування, яку щорічно заповнюють країни-члени Альянсу, які беруть участь у плануванні колективної оборони. Фактично, ці два документи ідентичні.

Інформація у частині ІІІ Дослідження є надзвичайно деталізованою. На додаток до інформації про політику безпеки та оборони необхідно надати детальні цифри про оборонні видатки (включно з прогнозом); інформацію про окремі підрозділи (таку, як кількість особового складу, кількість та види оснащення та обсяги проведеної підготовки); плани модернізації (включно з прогнозами видатків на різні типи оснащення по роках); рівень матеріально-технічних запасів та матеріально-технічні можливості; успіхи у досягненні узгоджених цілей планування; та по ряду інших аспектів, наприклад можливості командування і управління. Для країн-кандидатів, так само, як і для країн-членів, збирання такого широкого спектра інформації є дуже складним завданням. Але життєво необхідно надати можливість членам НАТО ідентифікувати військові ресурси, які країни-кандидати будуть здатні передати в розпорядження Альянсу в майбутньому. Крім того, це допомагає країнам-кандидатам забезпечити організацію своїх внутрішніх процесів оборонного планування та менеджменту так, щоб вони відповідали майбутнім вимогам системи планування НАТО та щоб у себе в країні вони діяли в прозорий спосіб, що є необхідною умовою демократичного контролю над збройними силами.

Нагляд за військовою реформою.

Широкомасштабна інтеграція у військові структури Альянсу та розбудова можливостей, необхідних для ефективного членства в організації, може тривати багато років. Тому оборонна та військова оцінка зосереджена на тому, як країни-кандидати планують розвивати свої збройні сили, а також наскільки вони відповідатимуть вимогам майбутнього членства в НАТО. Цей підхід складається з двох основних компонентів. Перший - вивчення способів, в які країни-кандидати планують підготовку своїх сил до участі у повному спектрі місій НАТО, від колективної оборони, до операцій з підтримування миру, в межах майбутнього членства в Альянсі. Другий - тісно пов’язаний з першим процес вивчення оборонних планів країн-кандидатів, зокрема, планів розбудови або перебудови збройних сил та розвитку майбутніх можливостей, який має забезпечити реалістичність, досяжність та посильність цих планів.

У певному сенсі країни-кандидати повинні поміняти свій менталітет. Перед започаткуванням МАР на Вашингтонському саміті, зусилля з досягнення сумісності з НАТО були зосереджені на силах, що надавались в розпорядження операцій з підтримування миру під проводом НАТО, таких як Сили стабілізації в Боснії та Герцеговині. Важливо, щоб вони розуміли, що такі місії представляють собою тільки одну з багатьох ситуацій за яких вони братимуть участь у військових операціях в майбутньому. Колективна оборона, як національної території, так і здатність надсилати війська за кордон для участі в операціях із захисту інших союзників, є фундаментальним завданням НАТО. Вкрай важливо, щоб плани країн-кандидатів відбивали необхідність розвитку потрібних для виконання цього завдання можливостей. Військова операція в Афганістані, в якій союзники підтримали сили США в рамках Статті 5 Вашингтонського договору яскраво нагадує про те, що хоча протягом останнього десятиліття клімат безпеки поліпшився, світ залишається небезпечним і роль колективної оборони НАТО залишається не менш важливою, ніж вона була під час створення Альянсу.

Ніхто не заінтересований у тому, щоб країни-кандидати витрачали час і зусилля на спроби втілити занадто амбіційні й нереалістичні плани. НАТО потрібно найоб'єктивніше оцінити прогрес країн-кандидатів на момент Празького саміту і наскільки вони реально здатні просунутись через, скажімо, п'ять років після нього. Тому вивчаючи плани країн-кандидатів, члени Альянсу зосереджуються на з'ясуванні того, чи вони ґрунтуються на чіткій оцінці цілей кожної країни в плані безпеки; чи передбачені структура сил та можливості найкраще пристосовані до досягнення визначених цілей; і чи взагалі ці плани справді можуть принести плоди з огляду на необхідні організаційні зусилля та наявні людські й фінансові ресурси.

Під час цього процесу, який був формалізований у цілях Партнерства, де країнам-кандидатам пропонується переглянути заплановану структуру сил спільно з Альянсом, усі країни-кандидати дослідили чого вони сподіваються досягти з огляду на ресурси наявні сьогодні та у майбутньому. В такий спосіб вони усі переглянули свої плани з тим, щоб привести їх у відповідність наявним ресурсним можливостям. Члени Альянсу ретельно вивчили ці змінені плани протягом роботи над МАР цієї весни. Їхні висновки будуть враховані в Празі під час прийняття рішень про те, хто буде запрошений вступити до Альянсу.

Необхідно підкреслити, що НАТО не намагається забезпечити країни-кандидати калькою для організації їхніх оборонних структур. Кожна країна має власні риси і традиції. Деякі розбудовують свої збройні сили з чистого аркушу. Інші працюють над модернізацією успадкованих з часів холодної війни структур. У кожному з цих випадків завдання різні, а рішення мають адаптуватись до конкретних обставин. Саме тому діалог з НАТО, що ведеться через МАР, забезпечить відповідність способів, в які вони розвивають свої збройні сили, їхній майбутній відповідальності як членів Альянсу.

Допомога країнам-кандидатам

Країни-кандидати, розв'язуючи питання своїх можливостей, отримують допомогу з низки джерел. Участь партнерів в багатьох сферах роботи Альянсу дає їм можливість привести свої зусилля у відповідність до зусиль членів Альянсу і підготуватись до майбутньої ролі повноправних членів НАТО. Представники цих країн поряд з представниками інших країн-партнерів несуть службу як в штаб-квартирі НАТО, так і в багатьох інших штабах Альянсу, що дає їм можливість на практиці ознайомитись з роботою Альянсу. Командна структура НАТО на усіх рівнях активно залучена до надання порад з широкого спектра військових питань та навчальної підготовки через, наприклад, школу НАТО в Обераммергау, Німеччина.

Ще більш важливою є допомога, яка надається країнами членами Альянсу на двосторонній основі. До неї належить допомога з проведення оборонної оцінки як основи майбутньої роботи з розвитку структур збройних сил та потужностей; мовної підготовки; розвиток здатності виконувати повітряне спостереження; дорадча допомога з таких питань, як військова освіта та підготовка, розбудова корпусу молодшого командного (сержантського) складу, реорганізація структур матеріально-технічного забезпечення, методологія оперативного планування, управління персоналом, фінансовий менеджмент та бюджетний процес. Така допомога дає цим країнам можливість прискорити процес у визначених галузях. Але в багатьох випадках до завершення цього процесу ще далеко і дуже багато ще треба зробити.

МАР підтвердив свою надзвичайну ефективність як механізм, що дозволяє членам Альянсу слідкувати за досягненнями країн-кандидатів з широкого кола питань. Він примушує кандидатів вивчати фундаментальні положення і є потужним рушієм військової реформи, надаючи НАТО засоби зворотного зв'язку, яким члени Альянсу користуються для того, щоб пояснити яким вони бачать подальший розвиток. В цьому сенсі він надає країнам-кандидатам величезну допомогу, спрямовуючи їхню підготовку до членства в НАТО.

Завершення третього циклу МАР збігається і з засіданнями на рівні міністрів цієї весни. Але МАР буде продовжуватись і під час підготовки до Празького саміту. Країнам-кандидатам пропонується підготувати цієї осені оновлену Річну державну програму. Водночас Альянсу потрібно буде розглянути майбутнє вдосконалення МАР і способи його застосування після Празького саміту , зокрема і щодо нових країн-кандидатів. Треба буде також прийняти рішення щодо здійснення вступу кандидатів, яких запросять на Празькому саміті. Хоча багато залежатиме від деталей рішень, що будуть ухвалені в Празі, багато з уроків МАР, без сумніву, вплинуть на майбутню організацію прийому нових членів до Альянсу.

Френк Боланд - заступник директора з питань планування сил Відділу оборонного та оперативного планування НАТО.