Go to Nato homepage
вихід на головну сторінку НАТО Ревю
      Поточний випуск: Весна 2002 попереднє видання  |  мова
Go to Nato homepage
 Зміст
 Передмова
 Дебати
 Книжковий
  огляд
 Інтерв'ю
 Нариси
 Погляд
 фахівця
 Військові
 питання
 Мапа
 Автори
 Контакти
 Наступний
 випуск
вихід на головну сторінку НАТО Ревю версія для друку контакт з редактором/підписка Print friendly version


Переслати статтю













































Книжковий огляд
Модернізація збройних сил
 

Себестьєн Л. фон Горка робить огляд трьох книжок з питань військової реформи після закінчення холодної війни.

Кризи останнього десятиріччя, що мали місце в Боснії та Герцеговині, Сомалі, Косові й Афганістані, не залишають жодних сумнівів щодо засадничої трансформації, якої зазнали збройні сили у період після закінчення холодної війни. Ця трансформація охопила оснащення і завдання збройних сил, а також їх стосунки з суспільством. Всі три книги, огляд яких представлено нижче, містять аналіз співвідношення сучасних збройних сил із суспільствами, які їх оточують та забезпечують і способів їх застосування для вирішення сучасних проблем.

Перші дві роботи -- „Розширення НАТО і Центральна Європа: дослідження відносин між цивільними та військовими „ (NDU Press, Вашингтон, 1996) Джеффрі Саймона і збірка нарисів “Армія і держава у посткомуністичній Європі” (Frank Cass, Лондон, 2001), видана Девідом Бетцем та Джоном Ловенхардтом, аналізують проблеми, що постали перед країнами колишнього Варшавського пакту -- призначені для обмеженого кола фахівців. Англомовних спеціалістів у цій галузі небагато і вони розкидані по різних країнах. Як правило, вони безпосередньо знайомі з проблемами, що розглядаються, оскільки у багатьох випадках мають досвід роботи в урядових установах, пов'язаних з оборонним сектором, тож неточності або необгрунтовані узагальнення є маловірогідними. Третя книга “Дискусія з питань втручання: вироблення принципової позиції” (US Army War College, Carlisle, PA, 2002) Джона Гарафіно розглядає своєчасне і болюче питання: коли країна має право застосувати силу в сучасних умовах? У своїй роботі американський автор зосереджується на аспектах стратегії США щодо задіяння збройних сил і, на перший погляд, може видатись "третім зайвим" в цьому тріо. Проте в сучасному світі всі розвинуті країни стикаються з проблемами численних змін в стратегічному оточенні, що виникли по закінченню холодної війни. Незважаючи на постійну и гнітючу загрозу третьої світової війни, в ті часи існувала заспокійлива передбачуваність і стабільність, оскільки ворог, завдання і засоби боротьби були очевидними. Сьогодні ми отримуємо мирні дивіденди: зменшення чисельності збройних сил та скорочення оборонних бюджетів, проте, численні нові завдання, що потребують великих витрат, наприклад, впровадження і підтримка миру та розбудова державності, потребують нової спроможності і ресурсів. Всі держави НАТО відчувають наслідки цих змін, так само, як і країни, що бажають зближення з Альянсом і хочуть робити свій внесок у виконання нових місій.

Хоча Джеффрі Саймон видав свою книгу шість років тому, її включено до цього огляду з двох причин. По-перше, він майже щомісяця відвідував Центральну Європу в роки, що передували першому раунду розширення НАТО в 1999 році, що дозволило Саймону обійти всіх західних авторів, які досліджували реформування збройних сил країн регіону. Важко знайти іншого автора такої кількості публікацій про вищезгадані країни, якщо взяти до уваги його книгу 1996 року і огляди, що регулярно друкувалися в “Стратегічному форумі”, інформаційному виданні Інституту досліджень з питань національної безпеки Національного університету оборони. По-друге, якщо взяти до уваги рішення щодо другого раунду розширення НАТО, що буде прийнято на Празькому саміті в листопаді та той факт, що Саймон готує до видання нову книгу на ту саму тему, доцільно було б згадати його оцінку реформування оборони в країнах Центральної Європи до Вашингтонського саміту 1999 року.

Вищезгадана робота містить загальний розгляд ініціатив НАТО, спрямованих на розвиток співпраці та потенційне розширення, а також хронологічно структурований опис підходів до військової реформи у кожній країні на початку 1990-х років та аналіз їх впровадження. Німеччина аналізується з урахуванням приєднання Національної народної армії до Бундесверу. Окремі розділи присвячено Чехословаччині та її державам-наступницям, Угорщині і Польщі. У висновку Саймон аналізує найболючіші питання, що є спільними для всіх. Звіт по кожній країні є майже вичерпним завдяки великій кількості подробиць, зокрема, що стосується цитування та аналізу дій чільних посадовців, що свідчить про можливості автора мати до них доступ та часто зустрічатися з тими, про кого йдеться в його книзі. Тому він представив докладний аналіз скорочення збройних сил та організаційних змін, а також перепон на шляху реформ у кожному випадку.

Розділ, присвячений Польщі, дає читачам уявлення про конфлікт між президентом Валенсою і цивільною верхівкою Міністерства оборони, з одного боку, та начальником Генерального штабу, який досить винахідливо підходив до тлумачення конституційних обмежень та командної субординації, з іншого. У випадку з Угорщиною читачі отримують документально обгрунтований аналіз довільного розуміння цивільного контролю над збройними силами, яке існувало (та все ще існує) в Будапешті. Головне спрямування критики Саймона добре сформульовано у підзаголовку: Від громадян у військовій формі до генералів у цивільному. Конституційна плутанина визначається як справжня перешкода дієвому контролю та реформуванню збройних сил, так само, як і неефективність парламентського оборонного комітету у здійсненні контролю над оборонними видатками. Загалом, навіть у коротших розділах, присвячених Чехословаччині та її державам-наступницям, Саймон закладає підвалини для подальшого аналізу труднощів, які мала (а в деяких випадках, має і тепер) кожна країна, що переходить від військової системи, підпорядкованій Москві, переобтяженій офіцерами і неспроможній забезпечити делегування відповідальності на рівні сержантів, до системи незалежних сучасних збройних сил, які формуються на основі національних та визначених консенсусом потреб Альянсу і в яких вітають прояви ініціативи.

Єдиний недолік книги Саймона, який можна назвати, не є принципово важливим і його важко було б уникнути. Завжди можна поставити під сумнів глибину розуміння автором країни та її національних проблем (особливо в такій спеціалізованій галузі, як оборона), якщо він не володіє мовою або мовами цієї країни. Людині, що також була залучена до процесу реформування оборони, в деяких випадках легко побачити, де саме знання місцевих реалій дозволило б отримати глибше розуміння ситуації або прояснити деякі питання. Однак висновки автора не втрачають своєї сили. Більшість заінтересованих країн мала б підходити до військово-оборонної реформи серйозніше і зміцнювати престиж цієї давно занедбаної галузі, а також мала б докладати більше зусиль для виконання своїх міжнародних фінансових та політичних зобов'язань. На жаль, хоча за цей час три з проаналізованих у книзі країн приєдналися до НАТО, мало що змінилося з часу публікації.

Видавництво “Франк Касс”, мабуть, є улюбленим для аналітиків питань безпеки, оскільки воно створило собі нішу на цьому ринку, яку можна порівняти хіба що з місцем видавництва Грінвудс в США, через розповсюдження невеликих публікацій з питань розвідки, правоохоронної діяльності, тероризму та видання монографій, присвячених окремим аспектам холодної війни. Як правило, я з певним скептицизмом ставлюся до таких збірок нарисів як “Армія і держава у посткомуністичній Європі”; роботи, що складають таку книгу, часто майже не пов'язані одна з одною, занадто різні за своїм рівнем, або це просто збірка матеріалів, які було необхідно видати після проведення якоїсь міжнародної конференції. До того ж я маю відразу до таких беззмістовних визначень як "посткомуністичний" - можна зрозуміти географічні кордони, що розуміються під цим терміном, але поєднання таких різних країн як Словенія і Російська Федерація навряд чи дає наукове обгрунтування такої "дискретної класифікації". Проте, відкинувши ці зауваження, ми можемо тільки вітати появу цієї книги, оскільки її автори зосереджуються на питаннях, рівень розуміння яких суспільством є далеким від довершеного.

Збірка містить дев'ять робіт; деякі з них мають загальний характер, наприклад, огляд стосунків між цивільними і військовими в нових демократичних державах, зроблений Крісом Доннеллі з НАТО, інші присвячені конкретнішим питанням, як, зокрема, аналіз реформування армії Росії Павла Баєва. У деяких випадках автори вдаються до стилю офіціійних документів, змальовуючи ситуацію власної країни. Проте цю обставину пом'якшує вибір певних тем для висвітлення, аналіз яких важко (якщо взагалі можливо) знайти в інших джерелах. Прикладами такого нового підходу є робота Антона Беблера, в якій розглядається питання корупції в службах безпеки країн Центральної та Східної Європи, та допис Свена Гуннара Сімонсена, що містить, зокрема, аналіз такого явища як націоналізм в російських збройних силах. Загалом, це корисне видання, щонайменше, з точки зору розширення знань аналітиків з питань певної країни; щодо пересічного читача, книга дає можливість швидко ознайомитись з найгострішими проблемами в галузі безпеки, успадкованими від комуністичного режиму.

У своїй монографії Джон Гарафано, колишній представник Школи урядового управління Кеннеді, Гарвард, зосереджується на питанні застосування збройних сил західними країнами, переважно США. Такий вибір теми відразу змушує до порівняння автора з визначним дослідником західної теорії цивільно-військових стосунків Семюелом П. Хантінгтоном, засаднича робота якого “Солдат і держава” залишається в списку обов'язкового читання для всіх фахівців у цій галузі, хоча вперше її було надруковано у 1957 році. На цю тему було написано багато за останні десять років, але вищезазначена монографія є однією з найкращих щодо глибини і системності аналізу.

Перша частина книги присвячена визначенню чотирьох засадничих, на думку автора, системних підходів до того, коли і як мають застосовуватись збройні сили, які адміністрації США використовували з часів війни у В'єтнамі. Чотири підходи автор визначає як доктринальний підхід або підхід, що базується на жорстких критеріях; інтуїтивний інтервенціоналізм, критичне перевантаження / змінна шкала та логічна система. В дусі традиційного підходу, властивого майже всім фахівцям з питань внутрішньої та зовнішньої безпеки США, Гарафано поєднує кожну методологію з конкретними особистостями - Вайнбергером, Шульцом/Олбрайт, Клінтоном та Пауеллом/Бушем відповідно, хоча в реальному житті такі поетапні зміни можуть відбуватися частіше, ніж зміни уряду. У книзі подається детальний опис кожного системного підходу, приклади того, як вони застосовувались для прийняття рішень в галузі національної безпеки і аналіз недоліків кожного з означених видів політики.

Гарафано вважає, що Сполучені Штати мають займати активну позицію і бути готовими до частого використання збройних сил, але повинні уникати тенденції до надмірного використання військової потужності у вирішенні завдань зовнішньої політики. У другій частині трактату, виходячи з визначених для кожного підходу переваг і недоліків, автор подає рекомендації щодо нового підходу, який він називає принциповим судженням. "Принципове" означає застосування восьми принципів або критеріїв, які будь-яка адміністрація має брати до уваги перед прийняттям рішення щодо застосування сили. Переважна більшість цих принципів здається просто правилами здорового глузду, зокрема визначення національних інтересів, але вони варті нагадування, якщо взяти до уваги, що деякі держави Центральної Європи все ще не досягли їх адекватного застосування. Інші принципи відповідають характеристикам нового середовища безпеки, наприклад, необхідність відмовитись від концепції застосування сили як "останнього аргументу".

Важко знайти недоліки у цій грунтовній, переконливій роботі Гарафано, яка, без сумніву, стане в пригоді всім, хто цікавиться класичними стратегічними дослідженнями. Однак, з точки зору практика залишається певне відчуття невдоволеності. Автор перераховує всі елементи своєї нової системи і визнає, що для їх застосування необхідні певні зміни в інституційному мисленні, проте скептичний читач завжди знайде похибки у занадто простій і чітко визначеній системі. Всі системи впроваджуються людьми, а оборона є суперсистемою, особливо залежною від політичних та особистих примх. Тож як спроба інтелектуально-упорядкованого підходу і політично неупередженого аналізу ця робота справляє належне враження. Один з основних висновків щодо потреби "вирощувати" цивільних і військових стратегів безпосередньо стосується країн Центральної і Східної Європи, які намагаються реформувати свої військові системи. Такі практичні рекомендації мають привабити до книги увагу більшого загалу читачів, окрім американської аудиторії, якій вона безпосередньо адресована.


Себестьєн Л. фон Горка є виконавчим директором Центру євро-атлантичної інтеграції і демократії, Будапешт.

...вгору...