s Nato Review
Go to Nato homepage
вихід на головну сторінку НАТО Ревю
      Поточний випуск: Весна 2002 попереднє видання  |  мова
Go to Nato homepage
 Зміст
 Передмова
 Дебати
 Книжковий
 огляд
 Інтерв'ю
 Нариси
 Погляд
 фахівця
 Військові
 питання
 Мапа
 Автори
 Контакти
 Наступний
 випуск
вихід на головну сторінку НАТО Ревю версія для друку контакт з редактором/підписка Print friendly version


Переслати статтю



















































































































































Ідучи слідом

Святкування Брюсселі: (зліва направо )
Прем'єр-міністри Чехії та Польщі, тодішній Генеральний
секретар НАТО і прем'єр-міністр Угорщини
святкують вступ трьох колишніх членів
Варшавського пакту до НАТО.

(© Benoit Doppagne/Reuters)

Анджей Каркошка оцінює, як досвід держав, що останніми приєдналися до Альянсу, може вплинути на рішення НАТО щодо запрошення до членства нових країн на саміті в Празі.

В міру наближення Празького саміту інтенсифікуються дебати щодо майбутнього Альянсу, його розширення та впливу на світові події. Перед прийняттям будь-якого рішення варто вивчити питання, які викликали занепокоєння в НАТО в період перед Мадридським самітом, на якому було прийняте історичне рішення про запрошення колишніх членів Варшавського пакту до вступу, а також досвід трьох нових членів Альянсу як кандидатів, так і після вступу. Наприклад, чи стала Європа сьогодні безпечнішою внаслідок останнього, 1999 р., раунду розширення НАТО? Вступ нових держав посилив, чи послабив Альянс? Чи були виправдані численні побоювання можливих негативних наслідків цього історичного кроку?

Хоча загальна оцінка членства в НАТО Чеської Республіки, Угорщини та Польщі безперечно позитивна, час, що пройшов після Мадридського саміту, для них не можна назвати легким. Фінансові труднощі та економічні негаразди у головних торговельних партнерів цих країн, а також кампанія НАТО у Косові, стали випробуванням зобов'язань бути "постачальниками", а не "споживачами" безпеки, які вони взяли на себе, та їхньої надійності як союзників по Альянсу. Більше того, зовсім не легко було подолати спадщину чотирьох років комуністичного правління.

Коли у 1990 р. НАТО простягнула "руку дружби" колишнім своїм суперникам з Варшавського пакту, мало хто з аналітиків могли передбачити, що через сім років три з цих країн будуть запрошені вступити до Альянсу. На додаток до багатьох політичних перешкод, які необхідно було подолати, збройні сили цих країн були несумісними з силами країн-членів НАТО у військовому сенсі. Справді, адаптація військових потужностей та оборонної політики перспективних членів до стандартів НАТО, може взяти десятиріччя. Не треба забувати, що німецьким, а пізніше іспанським військовим знадобилось близько десяти років для повної інтеграції у збройні сили Альянсу після вступу до НАТО.

У цьому випадку політичні перешкоди виявились відносно незначною проблемою у світлі рішучості та цілеспрямованості країн Центральної та Східної Європи розбудовувати демократичну систему врядування, ринкову економіку та суспільство основане на верховенстві права. Реформування військової галузі у Чеській Республіці, Угорщині та Польщі виявилось набагато важчим завданням через успадковані радянські структури, доктрину та школу. Але попри численні технічні та процедурні розбіжності, які все ще існували на момент вступу, три нових члени успішно функціонують в межах інтегрованої військової структури НАТО.

Ключем до забезпечення максимального базового рівня сумісності військових трьох нових членів із збройними силами країн-членів Альянсу була програма "Партнерство заради миру". Хоча спочатку країни Центральної та Східної Європи вважали її механізмом, що надавав можливість скептично налаштованим країнам-членам НАТО відкладати рішення про їхнє прийняття до Альянсу, виявилось що це надзвичайно ефективний спосіб поступової розбудови професійних зв'язків, гармонізації стандартів та процедур, і перетворення технічних та організаційних розбіжностей на функціонуючу систему. Як тільки військові з трьох країн-кандидатів визнали Партнерство заради миру практичним шляхом до членства у НАТО, вони однозначно стали на його підтримку.

Військова реформа

У ретроспективі стає зрозуміло, що Партнерство заради миру, а пізніше, Процес планування та аналізу сил (PARP) - процес, що визначає детальні вимоги до сумісності та спроможності учасників, та забезпечує нагляд за їх досягненням - забезпечили тільки частку необхідної допомоги з реформування військових галузей країн колишнього Варшавського пакту, спрямованого на приведення їх до стандартів, яких потребуватимуть майбутні завдання в галузі безпеки. Завдання зі здійснення військової реформи виявилось набагато складнішим, ніж очікувалось. Оборонні бюджети були замалі, оборонне планування та програмування відсутнє, готовність сил та системи озброєння -незадовільні, технологічний розрив - величезний, а здатність надати необхідну кількість персоналу для роботи в структурах Альянсу - недостатньою.

Фактично, технічна та структурна трансформація оборонних систем трьох нових членів виявилась меншою з двох найбільших проблем, незалежно від питання ресурсів. Значно серйознішими були зміни політичного та системного характеру, такі як впровадження дієвого демократичного цивільного контролю над збройними силами. Початкові труднощі тут були викликані, з одного боку, чиненням опору військових, які боялися втратити вирішальний голос з питань стратегії, бюджетів, закупівель та особового складу, а з іншого, - відсутністю достатньо кваліфікованого цивільного персоналу.

Болісний досвід Чеської Республіки, Угорщини та Польщі у сфері військової реформи був використаний при розробці Плану отримання членства в НАТО (МАР), програми, що готує країни-кандидати до потенційного членства в Альянсі. МАР являє собою більш потужний механізм, ніж Партнерство заради миру та PARP (Процес планування та аналізу сил) і надає в розпорядження НАТО засоби оцінки діяльності країн-кандидатів та учасниць цього процесу через призму вимог, які висуває майбутнє членство. Хоча він не надає безпосередньої допомоги у розв'язанні усіх питань розбудови необхідної військової потужності, МАР, очевидно, надає кращі можливості для підготовки до важких завдань, що лежать попереду.

Під час підготовки до Мадридського саміту головною турботою була вартість розширення. Попередні розрахунки у десятки мільярдів доларів виявились хибними і завищеними, тому що вони були побудовані на підходах та сценаріях, успадкованих з часів холодної війни. НАТО досить легко подолало додатковий фінансовий тягар. При цьому новим членам важко давалось виконання фінансових зобов'язань, пов’язаних з членством. Хоча усі три країни розробили комплексні програми модернізації та перебудови своїх збройних сил ще до вступу до Альянсу, ці плани не відбивали реальної складності необхідних фундаментальних реформ. Більше того, вони ґрунтувались на прогнозах економічного зростання, які виявились занадто оптимістичними. Економічний спад ускладнив підтримування бажаного рівня видатків.

Завдання зі здійснення військової реформи виявилось набагато складнішим, ніж очікувалося.

Попри парламентську декларацію, яка вимагала від уряду збільшити оборонні видатки на 3% від ВВП, Польща не спромоглася збільшити виділені на оборону ресурси. Угорщина також не виконала своїх обіцянок, які вона дала під час переговорів про розширення, і які складались із збільшення оборонних видатків на 0,1% на рік. Більше того, як у Чеській Республіці, так і в Угорщині, скорочення збройних сил, яке було покликане зекономити ресурси, необхідні для вдосконалення технічних систем, виявилось недостатнім. Необхідно виділяти додаткові фонди протягом тривалого часу для досягнення цих цілей, що викликало відкладення багатьох запланованих проектів. Намагання дотриматись зобов'язань, які були взяті цими країнами стосовно натовських стандартів готовності та розміру сил, призвело до розширення розриву між підрозділами, які в усіх трьох країнах становлять передові сили швидкого реагування і мають відносно високі стандарти озброєнь та готовності, і силами другого ешелону зі застарілим оснащенням, нижчим рівнем підготовки та моралі. Виконання зобов'язань щодо спільно ухвалених цілей розвитку сил виявилось досить болісним, що вказує на те, що цілі були встановлені без врахування необхідних для цього ресурсів.

Важливий урок, який усі три країни засвоїли досить болісно, полягає в тому, що рішення про фінансування оборони мають бути політично життєздатними протягом тривалого часу, що, в свою чергу, потребує широкого соціального і політичного консенсусу. Навіть у Польщі, де збройні сили традиційно дуже популярні, а громадська підтримка членства у НАТО була міцною протягом усього минулого десятиліття, це не привело до рівноцінної підтримки збільшення оборонних видатків, які тим не менш залишаються стабільними на рівні трохи вищому за 2 % від ВВП. Плани оборонної модернізації потребують збільшення видатків, або більш радикальної перебудови. Але м'який клімат безпеки, з одного боку, та завдання, зв'язані з підготовкою до інтеграції у Європейський Союз, з іншого, ускладнюють забезпечення підтримки збільшення оборонних видатків. Радикальна перебудова, з іншого боку, стримується інституційним спротивом та невизначеністю того, як мають перебудовуватись збройні сили і які пріоритети мають бути визначені. Це проблема не тільки нових членів. Багато країн, які є членами Альянсу вже тривалий час, стикаються з такими ж труднощами, як і країни-кандидати.

Кампанія в Косові

Загроза стабільності у Південно-Східній Європі, викликана насильством в Косові, кинула серйозніший виклик як Альянсу в цілому, так і новим членам. Політично неоднозначне рішення втрутитись в конфлікт вимагало високого ступеня єдності та консенсусу, що на думку багатьох аналітиків мав ускладнитись через вступ нових членів. Але ці побоювання не справдились і прийняти рішення про втручання у складі 19 членів було не важче, ніж у складі 16. Однак нові союзники негайно були вимушені підтвердити свої зобов'язання і були закликані продемонструвати практичну відданість цінностям Альянсу, які вони теоретично визнали під час переговорів та підготовки до членства.

Новим членам НАТО нелегко далося прийняття рішення про втручання у Косові. Усі три країни традиційно мали добрі відносини з Югославією в цілому і дружні відносини з сербами зокрема. Більше того, Угорщину особливо турбували можливі репресії проти етнічних угорців, що мешкають у Югославії. Громадська думка, особливо у Чеській Республіці, не була повною мірою переконана у необхідності військових дій. Жодна з країн не очікувала, що їхні збройні сили так швидко закличуть до виконання обов'язків і усі вони не були схильні до взяття на себе додаткового фінансового тягаря. Але ці та інші питання, що непокоїли країни, відкрито обговорювались перед прийняттям Північноатлантичною радою рішення про початок операції, викликаного необхідністю збереження регіональної стабільності та гостротою гуманітарної ситуації. Важливо те, що усі три нових члени витримали своє перше і найважче випробування і взяли участь у кампанії та подальшій місії з підтримки миру.

Хоча стурбованість, що висловлювалась до Мадридського саміту щодо можливих негативних наслідків розширення для єдності та ефективності Альянсу, виявилась необґрунтованою, цього не можна виключити в майбутньому. Якщо велика група країн вступить до Альянсу, його механізм досягнення консенсусу може зазнати завеликого напруження і дати збій, або, щонайменше, ослабнути. Це побоювання, так само, як і попереднє, може також виявитись невиправданим. Адже підтримка та співпраця з боку таких країн, як Албанія, Болгарія, Румунія та колишня Югославська Республіка Македонія * під час косовської операції, яка часто вимагала рішучого прийняття політичних рішень та потужного відчуття причетності до цілей Альянсу, була зразковою. Однак це питання має бути розв'язане до розгляду питання про запрошення. Саме по собі питання кількості в такому випадку може створити головну проблему, викликавши скоріше адміністративне, ніж політичне навантаження.

Відносини з Росією

Серед складних питань, пов’язаних з дебатами щодо розширення, які точилися на початку 90-х років, питання відносин з Росією було найбільш непіддатливим. Хоча Росія не мала прямого права голосу або вето щодо цього рішення, країна розглядалась тоді й вважається сьогодні невід'ємним партнером у розбудові та підтриманні безпеки в євро-атлантичному регіоні. Хоча розширення ніколи і ніяким способом не було спрямоване проти Росії і не вважалось трьома країнами-кандидатами та усім Альянсом перешкодою дружнім відносинам, Москва не поділяла цих поглядів. Великодержавні інстинкти та довготривалі традиції домінування над своїми сусідами спричиняли болісне сприйняття того факту, що колишні союзники самостійно визначають своє майбутнє. Непіддатливість загнала Росію у глухий політичний кут, де єдиним способом впливати на події було створення проблем, як це, наприклад було під час підписання Основоположного акта в 1997 р. Непорозуміння та підозра ще більше зросли під час кампанії у Косові.

В очах країн-кандидатів, особливо у Польщі, російська політика кінця 90-х років була спрямована на збереження особливого droit de regard (прерогатива на повагу власних поглядів) у Східній Європі та підрив цінності розширення через нав'язування другорядного членства новим членам Альянсу, позбавивши їх гарантій безпеки, що передбачені Статтею 5. Якщо намір Росії був справді таким, він провалився. НАТО, з свого боку, робило усе можливе для того, щоб запевнити Росію у своїх миролюбних намірах, не ігноруючи при цьому своїх зобов'язань стосовно трьох нових членів, узявши на озброєння обережну політику розбудови довіри, що була втілена у рішення не розгортати збройних сил Альянсу та ядерних озброєнь на території нових союзників.

Досвід останніх трьох років та спільної роботи над розбудовою миру в колишній Югославії переконав багатьох в Росії в тому, що вони можуть жити поряд з розширеним НАТО. Це відбиває, наприклад, нещодавнє поліпшення відносин між Росією та Польщею. Після майже десятиріччя взаємної недовіри Росія і Польща перенесли свої двосторонні відносини на нову рівноправну та взаємно вигідну основу. Справді на противагу попереднім передбаченням, членство ЧеськоїРеспубліки, Угорщини та Польщі в НАТО не викликало погіршення відносин між цими державами та Росією.

Хоча Москву не вдається переконати у корисності розширення НАТО, майбутні запрошення до членства вже не розглядаються такою загрозою, або перешкодою для інтересів Росії. Тому російський фактор перестає бути перешкодою на шляху до наступного раунду розширення. Це та досвід трьох перших країн, що вступили до НАТО в період після закінчення холодної війни, мають сприяти прийняттю рішення у Празі та надати Альянсу можливість зробити доступними переваги членства для багатьох інших країн-кандидатів.

Анджей Каркошка - голова аналітичного відділу женевського Центру демократичного контролю над збройними силами та колишній заступник міністра оборони Польщі.


*Туреччина визнає Республіку Македонія за її конституційною назвою.
...вгору...