Go to Nato homepage
вихід на головну сторінку НАТО Ревю
      Поточний випуск: Весна 2002 попереднє видання  |  мова
Go to Nato homepage
 Зміст
 Передмова
 Дебати
 Книжковий
 огляд
 Інтерв'ю
 Нариси
 Погляд
 фахівця
 Військові
 питання
 Мапа
 Автори
 Контакти
 Наступний
 випуск
вихід на головну сторінку НАТО Ревю версія для друку контакт з редактором/підписка Print friendly version


Переслати статтю








































































































































Мовчання ведмедя

Конструктивний діалог: президент Росії Володимир
Путін вчиться на помилках свого попередника.
( © Reuters )

Дмитрій Тренін аналізує причини, через які наступний раунд розширення НАТО не викликає сильного спротиву в Росії.

Чимало змін може відбутися впродовж п'яти років. В 1990-х роках, коли обговорювалось розширення НАТО, це рішення розглядалось як історично значуще, але багатьма сприймалось як суперечливе. З одного боку, Альянс мав на меті розширення зони безпеки і добробуту в Європі через залучення колишніх країн Варшавського пакту. З іншого боку, приймаючи до своєї організації країни, що за часів холодної війни були союзниками Радянського Союзу і мали спільні кордони з Росією, НАТО ризикувало погіршити свої відносини з Москвою і викликати занепокоєння та підозру щодо своєї майбутньої ролі й нових намірів. Рішення запросити Чеську Республіку, Угорщину та Польщу до складу Альянсу, яке було оголошено на Мадридському саміті НАТО в 1997 році, віталось як крок на шляху до консолідації безпеки на континенті і, водночас, критикувалось, як намагання створити нові "лінії розділу" в Європі.

Саміт, що має відбутися в Празі, на відміну від попереднього, не викликає бурхливої реакції. Прийняття нових членів до розширеного Альянсу сприймається майже як узвичаєна практика. Безперечно, будуть оголошені нові запрошення: країни-кандидати вже практично визначені й національні парламенти, найвірогідніше, не чинитимуть спротиву ратифікації договорів про вступ до Альянсу. Водночас вражає мовчанка Москви. Деякі аналітики пов'язують це з новим характером відносин між Москвою і Заходом після терористичних нападів на Сполучені Штати 11 вересня. Однак ретельний аналіз заяв та дій президента Володимира Путіна свідчить про те, що російський лідер зробив висновки з помилок свого попередника Бориса Єльцина і уже в 2000 році прийняв свідоме рішення щодо формування нової політики.

Головні висновки можна сформулювати наступним чином. По-перше, Росія ніколи не мала достатньо ні влади, ні впливу, аби заблокувати процес приєднання до НАТО інших європейських держав. Більше того, будь-які спроби зробити це були б заздалегідь приречені на невдачу. Чим більше зусиль в цьому напрямку робила б Росія, тим менш продуктивною була б така політика. По-друге, розширення НАТО, як засвідчив приклад Польщі, ніяким чином не послаблює військову безпеку Росії. По-третє, Альянс в процесі розширення може приділити належну увагу виправданому занепокоєнню Росії щодо певних аспектів безпеки. По-четверте, після приєднання до НАТО колишні члени Варшавського пакту відчули впевненість у власній безпеці, що дало їм змогу почати розбудову нових поглиблених відносин з Москвою, а це, в свою чергу, зміцнило стабільність і безпеку в цьому регіоні Європи. І все-таки, зменшення загрози загальній безпеці є недостатнім. Аби уникнути майбутніх кризових ситуацій, Росія має прагнути нових систематизованих відносин з НАТО.

Однак все це не означає, що російський політичний істеблішмент сприймає розширення НАТО як процес, що є вигідним для Росії або відповідає її інтересам. Проте на тлі надій на "новий початок" у відносинах з Росією Захід не повинен сприймати "мовчання ведмедя" як прояв згоди. Більшість провідних політиків Росії, зокрема, в галузях зовнішньої політики, оборони та безпеки, все ще негативно сприймають процес, який дехто називає "походом НАТО на схід", оскільки він погіршує їхню самооцінку і традиційне сприйняття Росії як великої держави.

Російські пристрасті

Найбільше пристрастей в російських політичних колах збуджує вірогідність запрошення до НАТО Естонії, Латвії та Литви. Більшість аналітиків вважає, що поточна ситуація складається на користь щонайменше однієї, а, можливо, і всіх трьох балтійських республік, що бажають приєднатися до Альянсу. Це створює певну проблему, оскільки в такому випадку НАТО вперше вступить на територію колишнього Радянського Союзу, а це, з російської точки зору, має найважливіше значення. Хоча за останні роки російська еліта примирилася зі значним зменшенням свого впливу в Центральній Європі й на Балканах, втрата статусу супердержави була болісним процесом і вступ балтійських держав до НАТО означатиме перехід ще однієї важливої, хоча й переважно символічної, межі.

Вірогідність розширення НАТО до балтійських кордонів постала на порядку денному одразу після того, як Москві довелося проковтнути ще одну гірку пігулку, а саме - постійну присутність військових контингентів Європи і США (на які іноді помилково посилаються як на збройні сили НАТО) на території колишніх радянських республік Центральної Азії. Головним наслідком підтримки, яку Москва надала у керованій Сполученими Штатами "війні проти тероризму", стала відмова від головного постулату російської стратегії в галузі безпеки, зокрема, від принципу запобігання присутності зовнішніх сил на військових базах, що розташовані на колишній радянській території. Повноправне членство кількох колишніх радянських республік в НАТО стане останнім цвяхом в цій труні і може мати негативні внутрішні наслідки для президента Путіна. Однак на практиці він має спромогтися подолати хвилю критики, що, безумовно, супроводжуватиме вступ балтійських країн до НАТО і навіть, можливо, зможе використати цю нагоду для розвитку нового стратегічного мислення в Росії.

Відмова президента Путіна від протистояння із Заходом у традиційній геополітичній сфері базується на суто прагматичних розрахунках, пов'язаних з економічними потребами Росії, та на усвідомленні безнадійності спроб захистити те, що захистити неможливо. Однак більшість представників зовнішньополітичного та оборонного істеблішменту, а також суспільства в цілому, не можуть похвалитися таким перспективним баченням. З їхньої точки зору, Захід є нещирим у своїх запевненнях, а керівництво держави -- безнадійно наївним, і мало б чинити спротив розширенню Альянсу, яке призведе до повного оточення Росії територією НАТО. Необхідно переконати скептиків, що інтересам безпеки держави приділяється достатньо уваги.

Гармонійне співіснування Росії та її європейських сусідів має стати визначним досягненням вдосконаленої західноєвропейської політики.

Головним завданням Кремля нині є підготовка до врегулювання питань, пов’язаних із членством балтійських країн в НАТО, якщо це стане реальністю. Для цього президенту Путіну буде потрібно, аби Захід, щонайменше, розробив пакет заходів, щоб довести, що такий крок не є новим виявом зневаги до Росії. Зокрема, НАТО має висловити запевнення, подібні до тих, що робилися під час першого раунду розширення. Наприклад, було б доречно пообіцяти не розташовувати ядерні озброєння та не розгортати збройні сили постійного базування на території нових членів у мирний час. Не менш важливу роль мало б відіграти підписання балтійськими країнами Договору про звичайні збройні сили в Європі (1990 р.), оскільки це зробило б військову діяльність та присутність іноземних збройних сил на їх території прозорішими. Парадоксально, але членство країн Балтики в НАТО може поліпшити їхні відносини з Росією, так само, як це останніми роками відбувається у відносинах між Росією та Польщею. Для Естонії та Латвії суттєвим чинником буде ефективність інтеграції російських меншин в суспільство цих країн. Коли буде зроблено офіційне запрошення, досягнення задовільного рівня міжетнічного співіснування в цих двох державах набуде важливості для всього Альянсу.

Особливу проблему створює Калінінградська область -- російський анклав, що має 900 тисяч населення і знаходиться на балтійському узбережжі, між Литвою та Польщею. Російський уряд однозначно відмовився від політики утримання "калінінградської фортеці" і постійно скорочує кількість збройних сил на цій території. Однак, хоча Москва поступово скорочує свою військову присутність, цей процес, найвірогідніше, буде повільним, довгим і не закінчиться повною демілітаризацією Калінінграда. Москва вважає за потрібне утримувати там свою військову присутність, аби запобігти спробам відокремлення. Це піднімає питання транзиту до анклаву через територію НАТО. Рішення цієї проблеми видається досить очевидним і може базуватися на чинній угоді між Росією та Литвою, яка довела свою ефективність від початку 1990-х років.

Конструктивний підхід до проблеми Калінінграда передбачав би розвиток зв'язків між військовими в регіоні, зокрема, активнішу участь Росії в заходах програми "Партнерство заради миру" та у здійсненні спільного контролю повітряного руху. Ще одне сміливе рішення запропонував один російський аналітик: офіційно інтегрувати російське формування в багатонаціональний датсько-німецько-польський корпус, штаб якого знаходиться в Щецині (Польща). Проте військова складова проблеми Калінінграда є менш значущою порівняно із економічними та соціально-політичними чинниками. Можливо, Москва остаточно відмовилась від варіанту "калінінградської фортеці", проте вона має запропонувати реалістичну стратегію трансформації цієї ізольованої російської області в "полігон" для відпрацювання нових моделей зв'язків з Європейським Союзом.

"Сокиру війни" поховано

Найбільшу проблему у відносинах між НАТО і Росією створює неспроможність Москви адекватно інтегруватися в євро-атлантичні структури безпеки. Багато з тих, хто в Росії підтримує ідею такої інтеграції, вважають, що двері НАТО відкриті для будь-якої європейської країни, окрім Росії і висловлюють побоювання, що їхня країна може щонайбільше розраховувати на останнє місце в кінці довгої черги, де вона має тихо і терпляче чекати, без жодних гарантій щодо майбутнього членства в Альянсі. Це час від часу спричиняє спроби Росії "пройти поза чергою" і вимагати особливих відносин з НАТО, або навіть і членства у найближчому майбутньому. Намагання Росії отримати особливий статус або стати важливою складовою у процесі прийняття рішень в межах Альянсу свідчать про те, що "поховання сокири війни" безпосередньо відповідає національним інтересам Росії.

Події останніх місяців довели, що розбудова нових відносин між НАТО та Росією є складним, але в той же час, надзвичайно важливим завданням для обох сторін. З точки зору урядів країн НАТО, розширення і розвиток відносин з Росією пов'язані з майбутнім Альянсу. Обговорення майбутнього цієї організації, як правило, зосереджується на важливості трансатлантичного зв'язку, а також, на необхідності вдосконалювати військову спроможність та забезпечувати справедливіший розподіл відповідальності між членами Альянсу. Менше уваги приділяється тому факту, що одна з найбільших переваг НАТО (а після закінчення холодної війни, мабуть, і найбільша) лежить в політичній царині.

Інтеграція Італії, а згодом і Федеративної Республіки Німеччина в НАТО дала можливість зміцнити мир і стабільність у Західній Європі по закінченню Другої світової війни. Європейська економічна інтеграція була важливим чинником утримання цього миру, але їй передував військовий альянс, який забезпечив стабільність та впевненість, необхідні для економічного відродження. Окрім цього, Альянс відіграв роль політичного якоря для традиційно потужних європейських держав -- Франції та Великої Британії -- після їхньої відмови від заокеанських володінь. Навіть тепер, коли члени Європейського Союзу створюють європейську політику безпеки і оборони, НАТО залишається головною структурою захисту їхньої безпеки.

Прийняття країн Центральної Європи до складу НАТО допомогло консолідувати демократію та верховенство права в цих країнах, зокрема, шляхом реформування цивільно-військових відносин. Більше того, прагнення приєднатися до Альянсу само по собі робить внесок в розбудову стабільності в Південно-Східній Європі та Прибалтиці, оскільки НАТО наполягає, аби країни-кандидати передусім вирішили існуючі територіальні суперечки та проблеми національних меншин. Не менш важливим фактором непрямого позитивного впливу розширення НАТО є створення певних політичних гарантій для іноземних інвестицій в нових країнах-членах, що має велике значення для їх економічного розвитку. Процес розширення НАТО матиме еволюційний, і аж ніяк не автоматичний характер, проте, чим довше він триватиме, тим більш "технічно" сприйматиметься.

НАТО і надалі відіграватиме важливу роль у врегулюванні кризи на Балканах та у забезпеченні тривалого миру в цьому регіоні. На щастя, кількість політично вибухонебезпечних ситуацій в Європі значно зменшилась порівняно з початком 1990-х років і навряд чи ми матимемо численні "Боснії" та "Косово". Стосовно південного флангу НАТО, певна кількість питань, пов'язаних з нестабільністю регіону, обговорюється в межах Середземноморського діалогу, проте, головним чином, дипломатичні структури Європи і США намагаються віднайти формулу забезпечення сталого миру на Близькому Сході.

Інтеграція Росії та НАТО може стати метою нового довгострокового проекту Альянсу. Це дуже амбіційна мета, проте, її досягнення стає дедалі реальнішим. Цей процес потребуватиме великих послідовних зусиль, але кінцева винагорода, тобто цілісна і вільна Європа, того варта. В цьому контексті дебати з приводу можливості членства Росії в Альянсі заводять на хибний шлях. Можливо, для цього знадобиться декілька років, але правильним напрямком розвитку нових відносин має бути створення союзу з НАТО. Гармонійне співіснування Росії та її європейських сусідів має стати визначним досягненням вдосконаленої західноєвропейської політики. Нині головною метою має бути використання механізмів співпраці Росії з НАТО для подолання нових загроз безпеці, зокрема, міжнародного тероризму та поширення зброї масового знищення, а також демонтаж все ще існуючої міцної інфраструктури холодної війни.

Понад усе важливо, аби нові відносини співробітництва будувалися на засадах включення, а не виключення, і створювали підгрунтя для зміцнення авторитету політичного керівництва Росії як передумови засадничого перегляду оборонного планування та військової доктрини держави. Президент Путін має отримати офіційне запрошення на саміт у Празі і, звичайно, він має прийняти його. Але до того, як він отримає шанс схвалити своєю присутністю новий раунд розширення, він має переконати свій народ, що НАТО - це дружня організація, що розширюється, а не ворожий блок, що здійснює політику експансії.

Дмитрій Тренін є заступником директора Центру Карнегі в Москві.
...вгору...