Go to Nato homepage
вихід на головну сторінку НАТО Ревю
      Поточний випуск: Весна 2002 попереднє видання  |  мова
Go to Nato homepage
 Зміст
 Передмова
 Дебати
 Книжковий
 огляд
 Інтерв'ю
 Нариси
 Погляд
 фахівця
 Військові
 питання
 Мапа
 Автори
 Контакти
 Наступний
 випуск
вихід на головну сторінку НАТО Ревю версія для друку контакт з редактором/підписка Print friendly version


Переслати статтю



































































































































Питання не в тому, коли, а які країни

В черзі до НАТО: країни-кандидати зібрались, щоб
подати свої заявки на членство у НАТО.
(© Ognen Teofilovski/Reuters)

Джеймс М. Голдгейєр порівнює перший та другий раунди розширення НАТО і розглядає можливі варіанти рішень, що відкриваються перед Альянсом на шляху до Празького саміту.

У січні 1994 року в Празі, після своєї першої участі у саміті НАТО, який відбувся в Брюсселі, президент Клінтон заявив, що питання не в тому, чи буде розширюватись Альянс, а в тому, коли і як це відбуватиметься. В той час в керівних колах Сполучених Штатів та НАТО ще існували великі розбіжності в поглядах на доцільність залучення до Альянсу країн колишнього радянського блоку. Більшість чільних посадовців як на Заході, так і в Москві вважали, що ідею розширення Альянсу було відкладено на користь програмі Партнерство заради миру.

Невизначеність, яка існувала в середині 90-х щодо майбутнього розширення Альянсу відійшла у минуле. На саміті в Празі у листопаді цього року президент США Джордж Буш та інші глави держав НАТО офіційно запросять приєднатися до Альянсу наступну групу країн. Вірогідно, що в травні цій події передуватиме ухвалення нової угоди між Альянсом та Росією. Залишається невирішеним, які саме держави Альянс вважатиме готовими до вступу. Ще більше питань викликає майбутня роль організації після наступних кроків зближення з Росією та розширення.

Завдячуючи активній підтримці процесу розширення, наданій восени 1994-го заступником державного секретаря Сполучених Штатів Річардом Холбруком та його однодумцями з адміністрації США, в 1995 році НАТО розпочало повільний, але невпинний процес залучення до організації нових членів. Часові рамки розширення Альянс свідомо залишав невизначеними до переобрання на новий термін президента РФ Бориса Єльцина в липні 1996 року, після чого президент Клінтон виступив з пропозицією офіційно запросити до вступу нові країни весною 1999 року, з нагоди відзначення 50-ї річниці Альянсу. Весною 1997-го ще існувало певне занепокоєння, зокрема з боку Франції, щодо доцільності такого кроку, якщо його не буде узгоджено з Росією, але вже в травні того ж року в Парижі було підписано Основоположний акт НАТО-Росія. В липні, на саміті в Мадриді до Альянсу було запрошено Чеську Республіку, Угорщину та Польщу. Єдине загострення "ендшпілю" розширення було пов'язане з рішенням Сполучених Штатів не включати до першої хвилі Румунію та Словенію. Це викликало особливе невдоволення Франції, оскільки на той час Париж вже заручився підтримкою більшості союзників щодо вступу цих країн.

Політика підтримки розширення НАТО Сполученими Штатами, що були головним рушієм цього процесу з 1994 по 1997 рік, стала можливою завдяки тому, що різні кола, бодай за різних причин, обстоювали ідею прийняття до Альянсу нових членів. "Вільсоніанці", зокрема президент Клінтон та радник з питань національної безпеки Ентоні Лейк, сподівалися, що розширення НАТО сприятиме становленню ринкової економіки, демократії та забезпеченню прав людини в Центральній і Східній Європі, а так звані "перестрахувальники", серед яких був голова сенатського комітету з міжнародних відносин Джессі Хелмз та видатні колишні посадовці Генрі Кісінжер та Збігнєв Бжезінський, наголошували, що розширення Альянсу запобігатиме відновленню російського домінування в регіоні.  


Підстави для занепокоєння

За першої хвилі розширення, коли Сполучені Штати обговорювали можливість погодження вступу до Альянсу Чеської Республіки, Угорщини та Польщі, найбільше занепокоєння американців викликали три питання: фінансові видатки чинних членів, реакція Росії та ефективність роботи Альянсу в збільшеному форматі. Оскільки сенаторам було важко зрозуміти деталі бюджетного процесу НАТО, питання потенційних витрат виглядало неоднозначно, але ці країни-кандидати вважалися достатньо економічно розвинутими, аби фінансувати свої потреби. Тривога щодо Росії дещо послаблювалась бажанням президента Єльцина підписати Основоположний акт. Що ж до цілісності та ефективності розширеного Альянсу, збільшення кількості членів з 16 до 19 не здавалося радикальною зміною.

Наступний, другий раунд розширення НАТО після холодної війни виглядає далеко не таким певним, як попередній. Багато сумнівів, щодо щирості політики "відкритих дверей" виникло після того, як на ювілейному Вашингтонському саміті, присвяченому 50-річчю НАТО, жодна з країн-кандидатів не отримала запрошення до вступу. Проте розробка Плану отримання членства та, що навіть важливіше, оголошення намірів Альянсу оцінити на саміті 2002 року досягнення країн-кандидатів у підготовці до вступу, відповідали очікуванням прихильників подальшого розширення: було започатковано процес, що поставив НАТО в умови, за яких неприйняття нових членів в 2002 році серйозно підірвало б довіру до Альянсу. Відтоді, як влітку 2001 року Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон, говорячи про Празький саміт 2002 року, публічно заявив, що "нульовий варіант" вже навіть не розглядається, питання щодо наступної хвилі розширення Альянсу полягає не в тому, коли, а які саме країни приєднаються до Альянсу.

На саміті в Празі у листопаді цього року президент США Джордж Буш та інші глави держав НАТО офіційно запросять приєднатися до Альянсу наступну групу країн.
Другий раунд полегшується змінами самого змісту відносин Європа-Росія-Сполучені Штати. В перші роки адміністрації Клінтона існували побоювання, що Росія може відмовитись від намірів радикального скорочення свого ядерного арсеналу, або невдоволення всередині країни спричинять повернення до влади комуністів після виборів 1996 року. В першій половині 2001 року адміністрація Буша не мала такого приводу до занепокоєння щодо реакції Росії, як команда Клінтона в 1996 році, оскільки в новій зовнішній політиці Сполучених Штатів Росія не відігравала ключової ролі. Адміністрація Буша вважала, що головним каменем спотикання в американсько-російських відносинах кінця 90-х років було не розширення НАТО, (з яким Росія, очевидно, примирилась би весною 1999-го, якби це було її єдиною претензією до Альянсу), а кампанія в Косові. Саме це спричинило найбільше з середини 80-х років погіршення відносин між Росією та США. Після подій 11 вересня 2001 року російсько-американські відносини докорінно поліпшилися, коли президент Путін висловив бажання співпрацювати в міжнародній боротьбі з тероризмом, і з'явились пропозиції щодо створення нового інституційного формату відносин між НАТО та Російською Федерацією. В результаті занепокоєння щодо реакції Росії, яке в період з 1994 по 1997 рік було досить серйозним, практично зникло .

Нова ситуація має безпосереднє значення і для балтійських республік. В березні 1997 року в Гельсінкі президент Єльцин безуспішно намагався примусити президента Клінтона укласти неофіційну "джентльменську угоду" про те, що країни Прибалтики (Естонія, Латвія та Литва) ніколи не стануть членами НАТО. Відтоді Росії довелося визнати, що вона не може перешкодити вступу цих країн до Альянсу.

З поліпшенням відносин між НАТО та Росією на передній план вийшло питання спільного прийняття рішень. Наприкінці 2001 року Альянс та Російська Федерація заявили, що до зустрічі НАТО на рівні міністрів закордонних справ у травні 2002 року буде оприлюднено інформацію щодо створення органу, який стане наступником Постійної спільної ради (ПСР) - спеціального форуму НАТО-Росія, заснованого відповідно до Основоположного акта 1997 року. Тому наразі оптимістичні настрої щодо перспектив розвитку відносин НАТО-Росія є, мабуть, сильними, як ніколи. Але оскільки НАТО, безумовно, має інший режим відносин зі своїми членами, ніж з країнами, що не входять до Альянсу, то в новому форматі буде важко уникнути головної проблеми, яка існувала в межах ПСР. Діяльність Постійної спільної ради передбачала, що до обговорення того чи іншого питання з Росією 19 країн НАТО мали виробити спільну позицію на засадах консенсусу. Така організаційна особливість викликала сприйняття союзниками ролі Росії, як чинника, що підриває єдність Північноатлантичної ради, в той час, як у Москви виникало відчуття, що Росію запросили до ПСР для того, щоб давати зелене світло лише тим рішенням Альянсу, які вже ухвалено його членами.


Цілком можливо, що НАТО та Росія створять механізм для надання Росії відповідної ролі в процесі прийняття Альянсом рішень з певних питань, таких як боротьба з тероризмом та поширенням зброї масового знищення. Проте досвід ПСР та американсько-російського Центру протиповітряного попередження - органів, що створювалися під гучні фанфари, а пізніше не виправдали своєї ідеї - потребує тверезої оцінки того, що є реальним для виконання. Нове російське представництво в НАТО, яке повинно мати повноваження і здатність конструктивно співпрацювати зі своїми колегами з Альянсу, великою мірою визначатиме, чи стане новостворений орган НАТО-Росія ефективнішим, ніж його попередник.


Обговорення

Найважливішою ознакою другого раунду розширення НАТО є не відсутність тривоги щодо реакції Росії, а радше брак будь-яких обговорень можливих наслідків цього процесу для роботи Альянсу. Можливо, збільшення кількості країн-членів з 16 до 19 не було радикальною зміною. А що, коли їх число зросте з 19 до 24, чи навіть до 26 ? Якщо 2002 рік принесе не тільки поліпшення відносин з Росією, а й значне зростання кількості членів НАТО, це може серйозно вплинути на майбутню роль Альянсу.

Складні питання щодо впливу подальшого розширення на дієздатність НАТО як альянсу, цілком вірогідно, стануть важливою темою під час дебатів в сенаті Сполучених Штатів з приводу наступної хвилі розширення. На думку деяких американських законодавців, наступний раунд не обіцяє адекватного посилення оборонної спроможності Альянсу. Це також відрізняє цей етап від попереднього, коли до НАТО приєднувалася Польща - країна значного розміру та ресурсів, яка, як очікувалось, мала суттєво зміцнити військову складову Альянсу. Щоправда, пізніше виникали сумніви стосовно спроможності трьох нових країн-членів забезпечити стале виконання своїх обов'язків. Більше того, нагадування про те, що "старі" члени Альянсу також не завжди спромагаються забезпечувати оборонне фінансування на рівні зобов'язань, не сприймаються скептиками як переконливий аргумент.

Цього разу питання потенційного внеску майбутніх країн-членів стоїть ще гостріше. На мою думку, вірогідним сценарієм Празького саміту є запрошення п'яти країн: Естонії, Латвії, Литви, Словенії та Словаччини. Якщо не будуть запрошені балтійські республіки, це сприйматиметься як очевидне потурання російському шовінізму, а тому цей варіант не є політично прийнятним. Словенія ж відповідає критеріям набуття членства якщо не з 1997, то принаймні з 1999 року. А Словаччина повинна була б увійти до складу Альянсу ще за першої хвилі розширення, якби в середині 1990-х мала інший уряд.

Однак проблема полягає в тому, що, попри бажання цих країн-кандидатів (особливо прибалтійських держав) підтримувати Альянс в цілому та Сполучені Штати зокрема, реальні ресурси, кількість населення та оборонна спроможність цих держав є незначними. Більше того, якщо наступного вересня вибори у Словаччині закінчаться перемогою партії колишнього прем'єр-міністра Владіміра Мечіяра, коло найвірогідніших кандидатів на вступ до Альянсу обмежиться чотирма дуже невеликими країнами. Щоб наступний раунд розширення виглядав як доцільний процес з військової точки зору, необхідно, щоб серед кандидатів була бодай одна країна з суттєвим розміром, або геостратегічним положенням. Такий аргумент міг би відкрити двері для Болгарії та Румунії. Але, хоча як Софія, так і Бухарест надали Альянсу важливу підтримку під час кампанії в Косові, політичні та економічні негаразди, від яких роками потерпали обидві країни, можуть не дозволити їм скористатися такою перевагою. Можливо, ті, хто стверджує, що розширення власне немає нічого спільного з питаннями оборонної спроможності, мають рацію, але настільки очевидна демонстрація цього може викликати досить жорсткі дебати (як в сенаті США, так і деінде) щодо доцільності такого Альянсу.

Альянс вирішив реалізувати потенціал нового органу НАТО-Росія та прийняти до своїх лав принаймні кількох нових членів у 2002 році. Проте він так і не розпочав серйозного пошуку відповіді на питання, якою бачать країни-члени перспективу ролі НАТО у боротьбі з існуючими та майбутніми загрозами. Ми часто згадуємо, які важливі завдання виконував Альянс на Балканах в 90-х роках, але забуваємо про те, яке велике значення мали Балкани для НАТО. Місії в Боснії, Герцеговині та Косові наповнили змістом саме існування Альянсу після розпаду Радянського Союзу. Але після 11 вересня цих місій буде недостатньо для збереження актуальності НАТО на майбутнє десятиріччя. Нові загрози, що постають перед Європою та Північною Америкою (так само, як і перед Росією), надходять ззовні, а не зсередини європейського континенту. Прийшов час трансформувати НАТО в організацію, що змогла б захистити своїх членів від сучасних загроз відповідно до 5 Статті Північноатлантичного договору. В цьому полягає ключове завдання Альянсу в процесі подальшого розширення та зближення з Росією.


Джеймс М. Голдгейєр є директором Інституту європейських, російських та євразійських досліджень університету ім. Джорджа Вашингтона і науковим співробітником Ради з питань зовнішніх відносин, а також автором книги “Не "якщо", а "коли": рішення США щодо розширення НАТО” (Brookings, Washington, 1999).
...вгору...