Коли надійшла перша звістка про те, що у вежу Торговельного центру врізався літак, я головував на засіданні Групи координації політики НАТО. Виконавчий секретар передав мені записку, в якій говорилося про теракт, і я оголосив її зміст учасникам засідання. Присутні представники Сполучених Штатів виглядали шокованими і, здавалося, не вірили тому, що почули. Власне, ми всі були в такому стані.

За кілька хвилин, коли стало відомо, що і другу вежу Торговельного центру протаранив літак, мене поінформували, що Генеральний секретар розглядає можливість евакуації штаб-квартири НАТО на випадок, якщо подібні удари плануються і в Європі. Я також зачитав цю інформацію учасникам зібрання. Кен Хаффман, який очолював американську делегацію, попросив слова і повідомив, що Нік Бернс – посол США при НАТО – вже наказав американському персоналу залишити штаб-квартиру. Я закрив засідання і направився до кабінету Генерального секретаря.

Ситуація була незрозумілою. Надходила інформація, що до Брюсселя наближаються неідентифіковані літаки, які не відповідають на запити сил ППО, але наскільки достовірною була ця інформація сказати було важко. Зрештою було прийнято рішення про евакуацію зі штаб-квартири усього персоналу непершорядної важливості. Постало питання: чи потрібно скликати засідання Північноатлантичної ради і якщо так, то де його проводити? Вирішили, що того ж вечора посли проведуть неформальну зустріч у кабінеті Генерального секретаря, а офіційне засідання Ради відбудеться наступного дня.

У приймальні Генерального секретаря я зустрівся з Ніком Берсом та послом Канади – Девідом Райтом. Посол Бернс говорив, що в результаті терактів загинули тисячі і тисячі людей і що за кількістю жертв одного дня 11 вересня, вірогідно, стане найтрагічнішим днем в історії країни після битви при Антиетамі під час громадянської війни в США. Посол Райт, який водночас був і дуаєном ПАР, запевнив його, що Сполучені Штати можуть розраховувати на підтримку з боку усіх членів НАТО. “Це все-таки Альянс!”, – сказав він. – До того ж у нас є п’ята стаття”.

Того дня це було перше посилання на п’яту статтю, яке я почув, і ці слова відразу неначе запали мені в душу. Як помічник Генерального секретаря з оборонного планування та операцій я знав, що ми повинні діяти, навіть попри те, що до нас ніхто не звертався з таким проханням. У надзвичайних ситуаціях Північноатлантична рада особливо чекає від Генерального секретаря керівних дій та конкретних пропозицій. На відміну від інших міжнародних організацій у НАТО відповідальність за розробку документів та постанов несе Міжнародний секретаріат. Нам необхідно було розробити рекомендації, які Генеральний секретар міг би надати Північноатлантичній раді наступного ранку.

Я почав обмірковувати можливі рішення ПАР, подумки намагався скласти приблизний текст спільної заяви. На той час Генеральний секретар, за власною ініціативою, уже виступив з короткою заявою, у якій засудив дії терористів, але цього було недостатньо. Що можна було додати від самої Ради?

Попереднього досвіду, яким ми могли б керуватися у такій ситуації, майже не було. Раніше питання тероризму практично не обговорювались у межах Альянсу. На скільки мені було відомо, не існувало і чіткої політики щодо застосування сил та засобів НАТО у відповідь на терористичні напади. З делегаціями країн Альянсу ще не проводилися консультації щодо подій того дня. На той час ми ще навіть з Генеральним секретарем та його особистою канцелярією не встигли обговорити можливі варіанти рішень та подальші кроки. Не було також і чітких інструкцій зі столиць країн-членів.

Ближче до вечора під час зустрічі в офісі Гунтера Альтенбурга я вперше порушив питання можливого ухвалення заяви про застосування статті 5. Як заступник Генерального секретаря з політичних питань, Гунтер також повинен надавати поради керівнику Альянсу, тож нам було необхідно мати спільну позицію. Я приніс з собою текс Вашингтонського договору.

Тед Уайтсайд – керівник Центру НАТО з питань боротьби зі зброєю масового знищення, який також був присутній на зустрічі, порушив питання, чи можна вважати теракти 11 вересня “збройним нападом”. У статті 5 йдеться саме про “збройний напад на одну або кількох” із країн Альянсу, але чи можна у даному випадку вважати зброєю літак? Ми також обговорювали, чим відрізняються удари, завдані того дня по Сполучених Штатах, від “звичайного” тероризму, на кшталт того, до якого вдаються такі організації як ІРА, ЕТА чи РПК. Дискусія була корисною, але не дала відповіді на усі проблемні питання. Я повернувся до свого кабінету і викликав свого заступника Холгера Пфайфера та керівника Відділу оборонної політики Стіва Стерма.

Утрьох ми ще раз проаналізували усі суперечливі питання і дійшли висновку, що теракт в Америці насправді був збройним нападом. У даному випадку літаки були використані як бойові ракети. Стосовно класифікації цього нападу як такого, що відрізняється від “звичайного” тероризму, ми визначили два критерії – масштаб теракту та його зовнішнє походження. Масштаб, на нашу думку, був важливим чинником, оскільки Вашингтонський договір створювався з метою протистояння загрозам миру в євроатлантичному регіоні, що означає досить високий поріг, після якого застосування сили проти Альянсу чи наслідки такого застосування можуть передбачати задіяння відповідних положень Договору. Чинник зовнішнього походження теракту також мав велике значення, оскільки союзники вважали, що удари з боку внутрішніх терористичних організацій, як це було в Белфасті чи Оклахома Сіті, не підпадають під положення Вашингтонського договору. Звичайно, існував ще один спосіб кваліфікувати даний теракт як відмінний від інших – прийняти відповідне рішення ПАР в порядку ed hoc. Якби союзники дійшли спільної думки щодо відповідності даного теракту критеріям, які вимагають застосування статті 5, цього було б достатньо.

Проаналізувавши ситуацію, ми досить скоро дійшли висновку, що теракти 11 вересня дають переконливі підстави прийняти рішення про застосування положень Вашингтонського договору щодо колективної оборони. Наступним завданням було проаналізувати, які з минулих політичних заяв, комюніке та інших документів можуть бути використані на підтримку такого рішення, оскільки посилання на уже існуючі узгоджені формулювання значною мірою сприяє досягненню консенсусу. Я попросив Стіва Стерма проглянути текст декларації Вашингтонського саміту 1999 року та Стратегічну концепцію і з’ясувати, що з цих документів можна використати на підтримку нашої позиції, а також проаналізувати, які ще політичні заяви ухвалювались в контексті боротьби з тероризмом. Я також доручив йому скласти перший проект заяви з урахуванням висновків, досягнутих під час нашої дискусії.

Годиною пізніше ми зібралися знову, щоб спільно попрацювати над проектом заяви. Ми внесли до тексту умовне речення, що відображало невпевненість у тому, хто саме стояв за терактами, скоєними а Америці: “Якщо буде з’ясовано, що напад було скеровано проти Сполучених Штатів з-за кордону, він буде вважатися таким, що підпадає під дію статті 5 Вашингтонського договору...” Ми також включили посилання на відповідну заяву Вашингтонського саміту, в якій глави держав та урядів країн Альянсу засудили тероризм і висловили рішучий намір боротися з цим явищем відповідно до взаємних зобов’язань. По закінченню роботи ми мали надрукований проект заяви і були готові вже наступного ранку представити його Генеральному секретареві.

Близько 7:30 ранку я поніс проект до особистої канцелярії Генерального секретаря. Лорд Робертсон стояв у дверях кабінету. Я протягнув йому текст і сказав, що ми розробили проект на випадок, якщо Рада вирішить виступити з категоричною заявою на підтримку Сполучених Штатів. Він прочитав текст, сказав, що схвалює, і віддав розпорядження заступнику директора особистої канцелярії Деймону Уїлсону (США) негайно надіслати проект керівництву Сполучених Штатів на узгодження. За кілька годин Північноатлантична рада мала розпочати засідання.

Сполучені Штати відреагували швидко. Пізніше я дізнався, що після консультації зі своїм заступником Торією Нуланд, Бернс передав запропонований текст заяви Державному секретареві Коліну Пауелу і рекомендував підтримати проект. Не зволікаючи і паралельно консультуючись з Президентом Джорджем Бушем, Пауел уповноважив Бернса підтримати запропонований проект. До початку засідання ПАР президент США також надіслав сигнал про свою підтримку.

На засіданні ПАР, персональна участь в якому була суворо регламентованою, усі делегації висловилися за якомога жорсткішу реакцію НАТО на теракти в Америці, і майже усі вони були готові схвалити проект заяви, який був попередньо розповсюджений серед них Генеральним секретарем. Однак декілька країн виступили з проханням пояснити правові наслідки можливого застосування статті 5. Їхнє занепокоєння пояснювалось двома причинами. По-перше, вони хотіли отримати запевнення щодо збереження своїх суверенних прав у прийнятті рішень, пов’язаних з характером, масштабом та часом проведення операцій, які вважатимуться необхідними для відновлення миру й безпеки. Тобто вони хотіли, щоб кожна країна Альянсу могла вирішувати для себе, що саме вважати “необхідним”. По-друге, вони хотіли забезпечити, щоб жодна колективна дія Альянсу, наприклад військова операція, не могла розпочинатися без додаткової консультації та окремого рішення на рівні ПАР.

Будучи переконаним, що юрисконсульт НАТО Болдуїн де Відтс невдовзі дасть відповіді на питання, що виникли, Генеральний секретар оголосив, що засідання ПАР продовжиться пізніше того ж дня. Коли Рада відновила свою роботу, перед учасниками засідання вже лежав текст з поясненнями від Болдуїна де Відтса та відповідними запевненнями. Зміст полягав у тому, що кожна країна Альянсу зможе самостійно вирішувати, які дії вважати необхідними для реагування на напад, але ці дії мають бути адекватними масштабу нападу, можливостям даної країни та вимогам відновлення миру й безпеки. Стосовно колективного реагування було зазначено, що прийняття такого рішення, безумовно, вимагатимуть додаткових консультацій. Отримавши ці пояснення та провівши коротке обговорення, Рада одностайно схвалила проект заяви у запропонованій редакції. Того ж вечора заява була оприлюднена, а паралельно, відповідно до Вашингтонського договору, лорд Робертсон поінформував про це Генерального секретаря ООН Кофі Аннана.

З того часу, як було написано проект заяви і до прийняття документа, що сталося менше ніж 16 годин потому, його редакція не зазнала значних змін.

Що ми відчували, коли рішення було прийняте? Ми насправді були переконані, що за даних обставин такий курс був єдино правильним. І ми були готові триматися цього курсу, спираючись на підтримку усіх країн Альянсу. Ми навіть відчули певне піднесення, коли союзники так швидко відреагували на ситуацію.

Такий крок НАТО створив неабиякий політичний і громадський резонанс. Відпочиваючи у ліжку наступними вихідними, я слухав, як Елістер Кук, у своїй рубриці “Лист з Америки” розповідав про мужність рятувальників та пересічних громадян, що героїчно боролися з наслідками терактів у Сполучених Штатах. То був зворушливий репортаж. А в кінці матеріалу кореспондент несподівано перейшов на тему НАТО і сказав, що рішення Альянсу, прийняте відразу після терактів, було “єдиним обнадійливим моментом в усій цій жахливій історії”.

Впродовж років, що минули відтоді, мені неодноразово доводилося чути критику рішення Альянсу про застосування статті 5. Так, дехто стверджує, що нам не варто було брати на себе зобов’язання щодо курсу, який повністю так і не було реалізовано, тим більше, що це зобов’язання, як виявилось, навіть не було потрібне Сполученим Штатам.

Через два тижні після застосування Альянсом статті 5 я був присутнім на засіданні ПАР, під час якого тодішній заступник Державного секретаря США Пол Вулфовіц виклав свою доктрину боротьби з тероризмом після 11 вересня. Суть цієї доктрини полягала у тому, що склад коаліції у такій боротьбі має визначатися характером конкретної місії. На мою думку, у цьому полягав фундаментальний прорахунок – неправильне розуміння природи Альянсу, яке знецінило саме поняття стратегічної солідарності. Я поділяю розчарування тих, хто вважає, що Сполучені Штати могли б подбати про ширше залучення Альянсу до боротьби з Талібаном та Аль-Каїдою.

Однак я не погоджуюся з критикою самого рішення про застосування статті 5. Після того як 2 жовтня союзники вилучили з тексту заяви умовне речення, яке я згадував раніше, вони усі – як колективно, так і індивідуально – виконували усі прохання, що надходили від Сполучених Штатів, і були готові зробити більше. До того ж протягом наступних років Вашингтон дедалі краще усвідомлює важливість НАТО та альянсів взагалі і робить необхідні висновки з досвіду, здобутого в Афганістані та Іраку.

На даному етапі НАТО бере якнайактивнішу участь у операції в Афганістані. Сполучені Штати як ніколи глибоко переконані у необхідності міжнародної підтримки своєї антитерористичної діяльності. Зі свого боку Альянс трансформує свої політичні та військові структури і стратегії, щоб ефективніше протистояти сучасним загрозам. Все це було б неможливим, якби ще на самому початку нової доби безпеки союзники не засвідчили взаємну підтримку і солідарність.