Collective defence

  • Last updated 27-Apr-2015 09:49

The principle of collective defence is at the very heart of NATO’s founding treaty. It remains a unique and enduring principle that binds its members together, committing them to protect each other and setting a spirit of solidarity within the Alliance.


Highlights

  • Collective defence means that an attack against one Ally is considered as an attack against all Allies.
  • The principle of collective defence is enshrined in Article 5 of the Washington Treaty.
  • NATO invoked Article 5 for the first time in its history after the 9/11 terrorist attacks against the United States.
  • NATO has taken collective defence measures on several occasions, for instance in response to the situation in Syria and in the wake of the Ukraine crisis.
  • NATO has standing forces on active duty that contribute to the Alliance’s collective defence efforts on a permanent basis.

This principle is enshrined in Article 5 of the North Atlantic Treaty, which states that an attack on one Ally shall be considered an attack on all Allies.

NATO invoked Article 5 of the Washington Treaty for the first time in its history following the 9/11 terrorist attacks against the United States.

The principle of collective defence has also been raised in the context of Russia’s military aggression against Ukraine.  Russia’s actions have raised justified concerns among its neighbours, including those who are NATO members. That is why NATO Foreign Ministers, on 1 April, directed Allied military authorities to develop extra measures to strengthen collective defence.

  • Наріжний камінь Альянсу

    Стаття 5

    1949 року головною метою Північноатлантичного договору було утворення пакту про спільну допомогу з метою протидії ризику розширення контролю Радянського Союзу в Східній Європі на інші частини континенту.

    Кожна країна-учасник погодилася, що така форма солідарності є основою договору, успішно перетворюючи статтю 5 щодо колективної оборони на ключову складову Альянсу.

    Стаття 5 передбачає, що у разі, якщо союзник по НАТО стає жертвою збройного нападу, кожен чллен Альянсу вважатиме цей акт насильства збройним нападом на усіх членів і вживатиме дій, які вважатиме за необхідне, щоб допомогти тому союзнику, який зазнав нападу.

    Стаття 5

    «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх: і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні.

    Про кожний такий збройний напад і про всі заходи, вжиті у зв'язку з ним, буде негайно повідомлено Раду Безпеки ООН. Такі заходи будуть припинені після того, як Рада Безпеки вживе заходів, необхідних для відновлення і підтримання міжнародного миру та безпеки.»

    Дебати щодо проведення операцій поза межами району відповідальності НАТО

    Цю статтю доповнено статєю 6, в якій визначається:

    Стаття 6¹

    «При застосуванні Статті 5 збройним нападом на одну або більше Сторін слід вважати збройний напад, здійснений: на територію будь-якої із Сторін у Європі чи у Північній Америці, на алжирські департаменти Франції ², на окупаційні війська будь-якої із Сторін в Європі, на острови під юрисдикцією будь-якої із Сторін, розташовані в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака або на збройні сили, кораблі чи літальні апарати будь-якої із Сторін, які перебувають в межах цих територій.»

    За словами Теодора К. Ахіллес, одного з розробників договору, жоден з них не мав сумнівів у тому, що операції НАТО також можна проводити на південь від Тропіка Рака³. Це підтвердилося на засіданні міністрів закордонних справ, яке відбулося у Рейк'явіку в травні 2002 року, в контексті боротьби з тероризмом: «Для того, щоб виконувати весь спектр своїх завдань НАТО повинна бути здатною вводити у дію війська, спроможні оперативно пересуватися до необхідних місць, забезпечувати операції на відстані та у часі, а також виконувати поставлені завдання» (витяг з комюніке у Рейк'явіку).

    Принцип надання допомоги

    Застосовуючи положення статті 5 союзники можуть надавати будь-яку допомогу, що вони вважають за необхідну, для реагування на ситуацію. Це – індивідуальне зобов'язання кожного союзника, і кожен з них самостійно визначає, що вважати необхідним за конкретних обставин.

    Ця допомога надається за домовленістю з іншими союзниками. Вона не обов'язково військова та залежить від матеріальних ресурсів кожної країни. Таким чином, кожна країна-член НАТО самостійно визначає, який робитиме внесок. Кожна країна проводить консультації з іншими членами НАТО, пам'ятаючи про те, що кінцевою метою є «відновлення та підтримання безпеки Північноатлантичного регіону».
    Під час складання проекту статті 5 наприкінці 40-х років існував конценсус щодо принципу взаємної допомоги, але фундаментальні розбіжності щодо порядку виконання цього зобов'язання. Європейські учасники прагнули, щоб Сполучені Штати автоматично надавали їм допомогу в разі нападу на одного з підписантів угоди; Сполучені Штати не бажали давати такої обіцянки та домоглися, щоб це було відображено у тексті статті 5.

    1. Статтю 6 було змінено статтею 2 Протоколу до Північноатлантичного договору щодо вступу Греції та Туреччини.
    2. 16 січня 1963 року Північноатлантична рада внесла зміни до цього договору своїм рішенням № C-R(63)2 (п. V) з огляду на набуття незалежності алжирськими департаментами Франції.
    3. Документи щодо зовнішніх відносин Канади (том 15, глава IV).
  • Застосування положень статті 5

    Терористичні напади 11 вересня 2001 року

    Сполучені Штати стали об'єктом жорстоких терористичних нападів 11 вересня 2001 року. Статегічна концепція Альянсу 1999 року вже визначала тероризм одним з ризиків безпеці НАТО. Однак, відповіддю Альянсу на події 11 вересня стало активна участь у боротьбі з тероризмом, проведення перших операцій поза межами євроатлантичного регіону та початок глибинного реформування її можливостей.

    Акт солідарності

    Ввечері 12 вересня 2001 року, менше, ніж через 24 години після нападів і вперше в історії НАТО союзники застосували принцип статті 5 Вашингтонського договору. Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон після цього поінформував Генерального секретаря ООН про рішення Альянсу.

    Північноатлантична рада, основний політичний орган НАТО, відповідальний за прийняття рішень, погодилася, що у разі, якщо напад контролювався з-за кордону та був спрямований проти Сполучених Штатів, він вважатиметься таким, що передбачений статтею 5. Після того, як Раду було поінформовано про результати розслідувань нападів 11 вересня, 2 жовтня вона визначила, що напади вважаються такими, що передбачені статтею 5 Вашингтонського договору.

    Застосовуючи положення статті 5 країни-члени НАТО продемонстрували свою солідарність зі Сполученими Штатами та якнайсуворіше засудили терористичні напади на США.

    Вжиття заходів

    Після подій 11 вересня відбулися консультації серед союзників, на яких Радою було прийнято рішення щодо колективних дій. Сполучені Штати могли також діяти незалежно у відповідності до своїх прав і зобов'язань за Статутом ООН.

    4 жовтня після визначення, що напади контролювалися з-за кордону, НАТО погодилася вжити комплекс з вісьми заходів на підтримку Сполучених Штатів. За запитом Сполучених Штатів НАТО розпочала першу в історії власну антитерористичну операцію «Ігл ассіст», яка тривала з середини жовтня 2001 року по середину травня 2002 року. У її рамках сім літаків системи далекого радіолокаційного виявлення та управління (ДРЛВіУ) НАТО надавали допомогу в патрулюванні повітряного простору над Сполученими Штатами; загалом 830 членів екіпажів з 13 країн НАТО виконали понад 360 вильотів. Це було вперше, коли військові сили та засоби НАТО були застосовані на підтримку операції, що проводилася відповідно до вимог статті 5.

    26 жовтня Альянс розпочав другу контртерористичну операцію у відповідь на напад на Сполучені Штаті – «Активні зусилля». Підрозділи зі складу Постійнодіючого з'єднання ВМС НАТО були передислоковані до східної частини Середземного моря та контролювали судноплавство для виявлення та стримування терористичної діяльності, включаючи контрабандну торгівлю. У березні 2004 року район операції було поширено на весь середземноморський регіон.